Посол мертвих

Опісля він гнівно виступив проти нещодавньої антиядерної демонстрації в Центральному парку:

— Екологи недороблені! Вони можуть мати справу з Матінкою-Землею. З морськими котиками, совами. Та їм пофіг, чи ви бідні. Повірте мені: вони наймають на роботу людей лише свого класу. Якщо вони зроблять виняток і пустять вас до себе, то постійно шукатимуть доказів, що ви чогось не можете. Вони вважають, що гроші заробляють гідні люди, розумієте? Гідні — а не ті, хто просто має привілей!

П’ятеро чи шестеро поодиноких людей на стільцях у кімнаті, здається, були різного віку: від шістнадцяти до понад п’ятдесяти. Вони уважно стежили за обличчям свого кумира, сопіли та кивали, а на підвіконні спала плямиста кішка.

Обігрівач засичав, і я зняв шарф, намотавши його на кулак під поглядами нових і старих революціонерів.

Після промови було беззубе обговорення, а потому ми з Алексом пішли по снігу до «Плуга» — ірландського пабу біля типографії, де Алекс знайшов роботу.

У світлому барі було дуже людно, нас час від часу штурхали ліктями попід ребра, а сирий дим бурими хмарами збирався між балками високої стелі. Повітря від пивного духу було аж кисле. Усі тут були ірландці, навіть жінки: біляві, руді, чорняві. У школі гордість ірландців мене зворушувала: навіть який-небудь накачаний спортсмен міг запевняти тебе, що чудово знайомий із творчістю Єйтса та Джойса. У музичному автоматі пригравали голвейські скрипалі, в кухлях мерехтів «ґіннесс». Надворі Чарлз-Ривер[14] раптом починала впадати в Ліффі[15]. Здавалося, що бути ірландцем — це щось дивовижне й захопливе, і я почувався самотнім українцем.

— Ти що, цю хрінь серйозно сприймаєш? — спитав я про Сержа, тримаючи в руці важкий кухоль.

Алекс знизав плечима.

— Хай там як, а я туди не полізу, мафіозо. Можна, звісно, боротися, тільки ти ж розумієш: із цього нічого не вийде. Вони занадто сильні. «Христос спустився…»

— А вчитися будеш?

— А платити хто буде?

Я сказав, що є стипендії, й запропонував допомогу, та нам було тільки по вісімнадцять і всі наші рішення були тимчасові й щодня підлягали перегляду: присягатися було безглуздо, бо життя наше було немовби птах-рибалочка: пірне в річку — та й вилетить із якоюсь здобиччю в дзьобі. Таємниці так і ширяли довкола. Навколо був гамірливий натовп.

— Слухай, Ніку, я щось придумаю. У мене є ідеї. Я малюватиму, облаштую галерею. На бакси з продажів куплю крамничку. Може, програму на радіо вестиму вночі.

— Клас!

У місті йому паморочилася голова від того, скільки можна зробити. Раптово в Алекса з’явилися честолюбні наміри.

Він запустив пальці у своє довге волосся і нервово відкинув голову.