В забутій країні
- Автор: Санкритьяян Рахул
- Год: 1963
- Язык: украинский
- Год: Дитвидав УРСР
- Переводчик: Л. Ященко
- Жанр: Детское фэнтези
Электронная книга - «В забутій країні». Краткое содержание книги:
У цій книзі індійський професор-єгиптолог розповідає про свою подорож до забутої країни”, розташованої десь у верхів’ях Нілу, — спадкоємиці староєгипетської культури.
Коли ви читатимете цей роман, у вас неодмінно виникне запитання: що в ньому правда, а що вигадка? Звичайно, країни, про яку тут розповідається, насправді не було і не може бути: Африку досить добре вивчено, і в ній не могла загубитися” ще не відома нам країна. Проте роман цікавий тим, що в ньому автор відтворює картину з історії Стародавнього Єгипту. Автор має на меті пробудити в юному читачеві допитливість, прагнення до наукових відкриттів і любов до мандрів.
На березі ріки збудовано величезну кам’яну гробницю на мумії загиблих заколотників. Гробницю полеглим гвардійцям спорудили в саду біля палацу.
Увесь цей час я і мої товариші не виходили з палацу, бо серафійці, дізнавшись про обман, жадали нашої смерті. Цю забуту країну століттями не відвідували іноземці. Перший іноземець, що приїхав сюди, був Шівнатх Джаухрі, який украв Серафісового амулета. Тому можна зрозуміти недовір’я і ненависть до нас підданців СерІсіс. Ми не мали тут жодного друга, крім цариці, Бакні та Яхмоса.
За якихось два тижні життя в країні пішло своїм звичаєм. Я годинами розмовляв із царицею. Вона розпитувала мене про все, і я старався, як міг, познайомити її з зовнішнім світом. Вона щиро призналась:
— Те, що ви розповідаєте, скидається на якийсь незвичайний, чудовий сон!
— Так здається і мені, коли я думаю пре все, що бачив і бачу тут, — відповів я.
Якось цариця сказала мені:
— Тутмосе, я шаную вас, як батька, і мені дуже не хочеться, щоб ви їхали звідси.
— Царице, я звик до вас не менш, ніж ви до мене. Але іноземцям не можна жити у вашій країні. Дозвольте мені виїхати, — попросив я.
— Мені дуже сумно розлучатися з вами, але нічого не вдієш, — зітхнула Серісіс. — Яхмос каже, що вам небезпечно загаюватись тут, та й ваші товариші прагнуть повернутися додому. Тому я не смію вас затримувати. Але ви врятували мені життя і трон, і я та мої нащадки ніколи не забудемо вас і завжди будемо вдячні вам за допомогу.
— А як ми виберемося звідси?
— Це скаже Бакні: він знає дорогу через ліс, — відповіла вона.
Розділ XXVII
ПОВЕРНЕННЯ НА БАТЬКІВЩИНУ
За два дні до нашого від’їзду Нохрі було страчено. Перш ніж покинути країну серафійців, я віддав священний амулет Яхмосові і розказав йому секрет гробниці. Ні я, ні мої товариші не хотіли навіть доторкнутися до Серафісових скарбів. Тоді, відповідаючи на цей вияв нашої дружби, Яхмос подарував мені інший амулет, також у вигляді жука-скарабея, гарний глечик та ще кілька речей, які й досі я бережу в себе дома.
Коли я прощався з царицею, на очі в неї набігли сльози. Мені теж було тяжко розлучатися з Серісіс, бо я полюбив її, мов рідну дочку. І мої товариші були зворушені. Старий Яхмос довго кланявся, проводжаючи нас.
З палацу ми вийшли підземним ходом. Було вже по півночі, і на вулицях Мітні-Хапі панувала тиша. Раптом пролунав вигук вартового. Бакні назвав своє ім’я, і той, шанобливо привітавши його, пропустив усіх. На річці ми побачили два човни, наготовлені для нас.
Ми сіли в них і відчалили. Коли ми пропливали повз храм бога сонця Ра, я згадав адвоката Верховного суду міста Патни Дхандаса Джаухрі. Його привела сюди зажерливість, жадоба золота. Він забув про все на світі задля золота і через нього загинув тут; його мумію поховано в чужій землі, далеко від батьківщини.
Години за дві до світанку ми вийшли з човнів. Далі треба було йти через гори. Ми вибралися на вершину гори, коли вже зовсім розвиднілось. Оглянувшись назад, ми востаннє побачили чудове місто Мітні-Хапі, що лежало в долині. По дорозі ми натрапили на якийсь струмок і вперше за багато днів добре помились. Фарба міцно всмокталась у нашу шкіру і погано змивалась. Поснідавши, ми рушили далі. Весь день ми спускалися з гори і перед заходом сонця підійшли до місцевості, порослої кущами. Попереду на обрії височіла темна стіна лісу.
— Оце і є той страшний, дрімучий ліс, що оточує нашу країну з трьох боків, — сказав Бакні. — Кажуть, ніби там є злі духи, примари… Вам доведеться довго йти цим лісом.
Ще через два дні ми підійшли до лісу і тут попрощалися з відважним Бакні та його солдатами. Бакні подарував Дхірендрі на пам’ять свого меча, а Дхірендра дав йому скриньку із скляними очима. Нам усім було сумно, навіть сльози набігли на очі.
З нами залишилось четверо рабів — вони несли наші речі — І негр-провідник, який подорожував цим лісом із Псаро. Ми вважали, що йти лісом буде легко, але помилилися. Раз у раз доводилось пробиватися через ліани та колючі кущі, і вони шматували нам одяг, дряпали шкіру. Лісові комахи та гусінь і вдень і вночі так кусали, жалили нас, що наші обличчя й тіла понапухали. Коли я згадую цю подорож, мені здається, що йти лісом було не легше, ніж пустелею. Нарешті, вже й не сподіваючись, що колись дійдемо, ми вибралися з лісу.