Тайна вечеря
- Автор: Самбук Ростислав Феодосьевич
- Год: 1992
- Язык: украинский
- Год: Український письменник
- ISBN: 5-333-01235-0
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Тайна вечеря». Краткое содержание книги:
Роман «Тайна вечеря» присвячений трагічним подіям 1937 року на Україні. В ньому читач познайомиться з цікавими психологічними спостереженнями і дослідженнями політичного лицемірства, яке межує з повною аморальністю, із сміливим розвінчуванням безапеляційного цинізму, що згубив мільйони людських життів.
Товариш Сталін зробив паузу й відсьорбнув вина. І тоді підвів руку товариш Ворошилов. Зовсім як школяр за партою.
«Кажи, Климе», — дозволив товариш Сталін.
«Мало розстрілюємо», — сказав товариш Ворошилов.
Усі вожді загули схвально, а товариш Молотов мовив жорстко:
«Треба встановити державний план по розстрілах і арештах. Бо що ж виходить? Країна наша планова, заводам, фабрикам та колгоспам план доводимо, також усім наркоматам, чого ж робимо виняток для НКВС?»
І знову всі вожді загули схвально, а товариш Сталін затягнувся ароматним димом, підвів люльку в руці, і всі, як по команді, замовкли.
«Правильну думку висловив товариш Молотов, — сказав Йосиф Віссаріонович і зробив паузу. Усі вожді поштиво й очікувально дивилися на нього. І тоді Йосиф Віссаріонович мовив вагомо: — Ми доведемо план до НКВС. Але є думка, щоб Наркомат виконав його достроково. П’ятирічки за три — чотири роки виконуємо, чого ж тут зволікати?»
Товариш Сталін знову обвів вождів мудрим поглядом, і тоді підвів руку товариш Каганович.
«Є пропозиція різко збільшити виробництво колючого дроту, — сказав. — Щоб надійно огородити всі наші радянські табори. А також зобов’язати належні відомства подвоїти виробництво електроенергії. Через увесь колючий дріт пропустимо електрику, й сидітимуть нерозстріляні вороги народу надійно й комфортабельно. Бо сказано: комунізм є Радянська влада плюс суцільна електрифікація колючого дроту».
Товариш Сталін схвально нахилив голову, і всі вожді зааплодували.
І тоді товариш Сталін раптом поклав люльку на стіл і вкотре вже обвів вождів мудрим проникливим поглядом. Мовив роздумливо, наче розв’язував питання для самого себе:
«А чи нема тут ворогів народу? Серед вас?»
Усі вожді одразу якось поменшали, змарніли, почали ховатися один за одного.
А товариш Сталін посміхнувся лукаво й сказав:
«Добре, я пожартував. Поки що. Бо я все бачу й все знаю, і нічого не можна приховати від мене. Навіть думки…»
Від цих слів у вождів витягнулися обличчя, і Сокирко зрозумів, що не всі кажуть те, що думають, він хотів підказати це товаришеві Сталіну, проте не наважився.
А Йосиф Віссаріонович налив собі вина, зробив знак, щоб усі наповнили фужери, й мовив:
«Продовжуємо нашу тайну вечерю. Вона історична, як усе, що ми вчиняємо, і наші нащадки складатимуть про неї легенди».
Хтось із дрібних вождів заскочив:
«Я завтра ж накажу найкращому радянському художнику втілити нашу тайну вечерю у фарбах. І ця картина буде значно краща за намальовану колись Леонардо. І називатиметься вона «Тайна вечеря великого вождя усіх часів і народів».
Видно, товаришеві Сталіну ця ідея сподобалася, бо всміхнувся поблажливо й сказав:
«Коли намалює, принесеш картину до мене. Для затвердження. І ми відзначимо її Сталінською премією».
«Правильно, — підтакнув Молотов, — і репродукцію з цієї картини нехай повісять усі радянські люди в своїх квартирах».
«Точно, — підтримав хтось із дрібних вождів, — це тобі не якийсь Леонардо да Вінчі, який не мав Сталінської премії».
«А тепер вип’ємо за те, щоб ми виконали п’ятирічку по розстрілах за три роки!» — товариш Сталін підняв фужер, і всі почали цокатися.
Пролунав ще дзвінок, Сокиркові не хотілося розлучатися з таким дивовижним і пророчим сном, та все ж прокинувся. Розплющив очі, скинув ковдру. І кого це чорти принесли? Неділя, щоправда, в їхній установі і в неділю нема спокою, та він домовився вчора з Кушніром, що з явиться лише у другій половині дня — хотілося нарешті відіспатися, потім мав відвідати Дорфманів, побалакати про наступне весілля.
Дорфмани повернулися вчора вранці, але він так і не вибрав часу, щоб зазирнути до Розалії. Чесно кажучи, й не хотілося. Ніяк не міг забути Ольгу. Тої ночі він на хвилину увімкнув світло й побачив, що Ольга дивиться на нього якось дивно: чи то злякано, чи то відчужено. Нічого, подумав, звикне — він поцілував її в плече, дівчина не відсахнулася, і це було гарною ознакою. Іван сказав, щоб завітала через два-три дні, тоді вже будуть відомості про Антона, він пообіцяв, що Антона звільнять, принаймні він вживе для цього всіх заходів, точно знаючи, що вчинить навпаки. І саме сьогодні мав провести перший допит Онищенкового сина.
Подзвонили ще раз, Іван натягнув галіфе й футболку, пішов відчиняти. Сподівався побачити посильного з Наркомату, та на ганку стояв чоловік у бавовняному пожмаканому піджаку й насунутій на брови засмальцьованій кепці. Сокирко зміряв його з ніг до голови зневажливим поглядом — якийсь алкаш переплутав адресу… Але чоловік торкнувся пучками козирка й запитав: