Тайна вечеря

Писалося важко, і Іван Макарович подумав, що годилося б знайти якогось письменника чи журналіста, котрий зміг би достойно обробити його спогади. Й раптом згадав, як колись, всередині 50-х, коли він мешкав у відомчому будинку на вулиці чекістів, зіткнувся з чоловіком та жінкою. Сиділи поряд з його під’їздом, він вийшов з парадного, й чоловік, сивий, із зморщеним обличчям та пронизливими очима, чомусь підвівся і став перед ним.

Сокирко зупинився, здивований, — обличчя чоловіка видалося йому знайомим, він хотів обминути його, та на мить затримався і впізнав Антона Онищенка. Жінка, яка сиділа з Онищенком, не підвелась — Іван Макарович ковзнув по ній поглядом: невже Ольга? Точно, вона, голубі, ще не вицвілі жваві очі. Скільки ж їй? Років за юрок, жінка ще в соку й справді вродлива, не прив’яла, хоч життя, певно, не милувало її.

Іван Макарович чекав, що Антон вчинить скандал, звинувачуватиме його, обурюватиметься, приготувався відповісти гідно й навіть зверхньо, не поступатися ні н чому, та Антон з Ольгою не сказали ані слова, тільки і попелили його очима — посміхнулися одне одному й пішли собі кудись. Проте їхні погляди й досі не давали Сокиркові спокою. Тоді ж він підказав декому із своїх людей, що і як слід вчинити проти Антона Онищенка — дивно, та вперше не подіяло, не спрацювало, й Іван Макарович іноді з відразою надибував у республіканських газетах та журналах на ім’я цього, як щиро вважав і досі, ворога народу.

Так, слід підпрягти до мемуарів якогось писаку, остаточно вирішив Сокирко й відклав перо. Теленькнув дзвінок у передпокої, і Іван Макарович пішов відчиняти. Завітав, певно, сусід — колишній заступник міністра, прийшов пограти в шахи. Що ж, це краще, ніж сушити мізки спогадами…