Твори в п'яти томах. Том II
- Автор: Владко Володимир Миколайович
- Серия: Володимир Владко. Твори в п'яти томах #2
- Год: 1970
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Твори в п'яти томах. Том II». Краткое содержание книги:
Про свій задум написати твір, присвячений життю скіфів, В. Владко розповідав:
“Мене свого часу безмежно захопив світ стародавніх скіфів, які були колись, як кажуть, з незапам’ятних часів насельниками України (та й не лише України, а й усіх широких степів на південному сході Радянського Союзу). З’явилися вони в цих краях майже невідомо звідки — і так само невідомо куди зникли, не залишивши по собі ніяких ознак писемності. Все те, що сучасна наука знає про них, побудоване виключно на основі матеріальних знахідок, знайдених під час археологічних розкопок у курганах, та ще з нечисленних записів стародавніх грецьких і римських істориків. Довгий час я старанно вивчав такі матеріали — і вирішив, нарешті, написати роман про життя й побут одного з тих таємничих племен. Але як його писати? Я не зумдв би, каюся, написати історичний роман в прямому розумінні цього слова. І я, після довгих роздумів, спинився на моєму улюбленому жанрі наукової фантастики. Хай мої герої завідомо фантастично, але в межах літературної достовірності, опиняться в світі стародавніх скіфів, хай у романі розгортаються події в конфліктах між радянськими вченими і скіфськими віщунами, вождями і поневоленими рабами, — це дасть мені можливість показати в сюжетних пригодах звичаї, побут і традиції одного з скіфських племен”.
— Знову-таки, Дмитре Борисовичу, попросіть перекласти йому таке: ми не боїмося погроз, — твердо відповів Іван Семенович. — Нам нема про що балакати далі. Подивимося, чи пощастить йому здійснити завтра те, що він наміряється зробити!
Тепер обличчя Дорбатая перекосилося від нестримного гніву. Чорнявий перекладач зігнувся вдвоє, побоюючись, що гнів віщуна впаде на нього. Проте Дорбатай стримався. Він мовчки повернувся і вийшов. Слідом за ним вийшов і перекладач, обвівши наостаннє полонених чужинців украй здивованим поглядом: їм пропонують такі надзвичайні умови, щастя і багатство, а вони чомусь відмовляються навіть перед лицем смерті!.. І, похитуючи вражено головою, він покинув кибитку разом з скіфом-служником, який ніс каганець.
В кибитці знову стало темно. З хвилину тривало мовчання. Потім Дмитро Борисович спитав трохи розгублено:
— Що ж воно буде далі, товариші?
— Ясно що: докладно познайомимося з релігійними звичаями стародавніх скіфів, — відповів сердито Артем. — Хоч і на власній шкурі, але мені здається, це все-таки дуже цікаво. З археологічного погляду, я маю на увазі.
— Юначе, я кажу серйозно. І не гірше, як ви, бачу, що нас чекають великі труднощі. Мені здається, до того ж, що умови для жартів і дотепів у нас зараз не дуже сприятливі, — докірливо сказав археолог.
— Я думаю ось що, — втрутився Іван Семенович. — Ми ще встигнемо поговорити про все, товариші. А тим часом треба запитати Варкана, чи не зможе він принести нам сюди до ранку наші сумки, що лишилися в кибитці Сколота.
— Варкан обіцяє це зробити, — відповів археолог, запитавши молодого скіфа. — Сумки будуть тут до світанку.
— Гаразд. Ага, зовсім забув. Попросіть ще Варкана, Дмитре Борисовичу, щоб він розповів, кому зможе, про нашу здатність протистояти віщунові. Можна?
— Безумовно!
— Це все.
За хвилину, коли Варкан тихо вислизнув з кибитки, піднявши повсть біля землі, Артем звернувся до геолога:
— Іване Семеновичу, я весь час хочу вас запитати про дещо. Бо не розумію — і все тут. Дозволите? Адже зараз ми можемо трохи поговорити, чи не так?
— Питайте, питайте, Артеме! Що за передмови?
— От ви говорили, що ми перебуваємо тепер у велетенській печері… воно, звичайно, так і є, це я знаю. Але — звідки тут скіфи? І взагалі, які це скіфи, якщо вони вже не існують на землі понад дві тисячі років?
Іван Семенович усміхнувся. Він не бачив у темряві облич Артема й Ліди, але був певен, що вони запитливо дивляться на нього.
— Власне, перше таке питання треба було 6 поставити перед Дмитром Борисовичем, бо ж археологія — його галузь, — почав він,
— Археологія тут ні до чого, Іване Семеновичу, — озвався той — Бачте, вона ніколи не мала справи з живими скіфами. А тут… Одне слово, я не міг би відповісти на запитання Артема, визнаю. Тому приєднуюся до його просьби: поділіться з нами, які у вас є припущення!
— Чи, може, все це нам сниться? — нерішуче додала Ліда.
Геолог похитав головою:
— Ні, не сниться. Я думаю, що ми й справді бачимо тут стародавніх скіфів, хоча, може… може, дещо законсервованих.
— Як ви сказали? Законсервованих? — запитали разом Артем і Ліда; Дмитро Борисович тільки вражено хмикнув. Дійсно, це звучало дуже дивно. Законсервовані скіфи… коли це не жарт, то принаймні цілком незрозуміло!
— Бачу, товариші, що ви за сьогодні наче розучилися розуміти жарти, — вів далі Іван Семенович. — Я сподівався, що ви хоч посміхнетеся, а ви, бачите, замість того якнайсерйозніше вражені. Ну, я поясню. Звісно, я не маю на увазі звичайні консерви. Я зовсім не хотів сказати, що хтось узяв і поклав скіфів у бляшанки, щоб зберегти їх до нашої появи тут. Ні, не так. Ви самі мали змогу переконатися, що наші нові знайомі далеко не такі мирні… І все ж — вони з певного погляду законсервовані!
— Іване Семеновичу, та годі загадок, — зауважив Дмитро Борисович. — У нас і так їх досить!
— Гаразд, говорю цілком ясно. Ми з вами спустилися під землю принаймні метрів на двісті-триста, поки нам не перетяв дорогу той великий завал. Так?
— Не менше.
— Потім трапилося оте з сірим газом. Через другий отвір ми потрапили до дивного лісу, звідки й почалися наші пригоди серед скіфів. Правильно?
— Цілком!
— Виходить, що той отвір був, так би мовити, вікном до світу стародавніх скіфів. Ми не користувалися з вами якоюсь фантастичною машиною часу і не могли, подолавши плин часу і опинитися у світі, який існував понад дві тисячі років тому. Втім, такий стародавній світ усе-таки оточує нас… І навіть дуже дається нам взнаки… Значить, він реальний. Тоді постає питання: де ж міститься цей світ чи та його частинка, яку ми бачимо? Очевидно, також під землею, теж у велетенській печері. Ми маємо тут, як я гадаю, велетенську підземну порожнину, відрізану з давніх-давен од земної поверхні.