Гноми і забіяки [Ei, slėpkitės! - uk]

Мікас скоса поглянув на Расуте, а Гедрюс звів очі на контрабас і по-думки прощався з гномами. «Не сердьтесь, що я такий… що Шюрпе замкнув. Щасливої дороги вам… Повертайтеся весною».

І машина, ніби присідаючи попід яблунею, попід кленом, щоб контрабас не зачепився, погойдуючись на вибоїнах та горбиках, виїхала з подвір'я на дорогу.' Тут ще трохи покрутилася, об'їжджаючи городи, а тітонька Алдуте та Расуте ще раз помахали у вікно тим, що залишилися. Одна з жоржинами в руці, а друга міцно стискаючи уже добре пом'ятого Мікасового листа.

Найдовше їх проводжав Кудлик, — він біг за машиною, сопучи і сердячись, що йому прямо в носа бив неприємний дим. Нарешті й він захекався, відстав і поволі поплентав додому, думаючи, що ніхто його тепер так не буде любити, як Расуте.

Зустрів такого ж зажуреного кота Смугастого. Одвічні вороги розминулися, неначе давні приятелі: один задрав хвоста, а другий покрутив хвостом, і пішли кожен своєю дорогою, щоб на самоті ще раз подумати про Расуте…

Гедрюс з Мікасом, сидячи під величезною липою, розмовляли і чистили гриби тітоньки Алдуте. (Недарма ж Мікасова мама казала, що він роботящий лише на чужій садибі…)

— Ну, то як, Лепутісе, ти щасливий? — запитав Єгіс, упевнений, що відповідь може бути лише одна — «так».

Гноми збирались урочисто відсвяткувати зустріч з Лепутісом, а тут з'ясувалося, що всі вони їдуть зимувати у місто. Зустріч перетворилася на проводи. Проводи були зворушливо веселі, ще й зараз хотілося співати, пригадуючи все. Усі пісні переспівали, з найкращими своїми сусідами — Круком, їжаком та Білочкою аж по тричі прощалися. Гноми лежали горілиць усередині контрабаса і, дрімаючи, слухали, як, відгукуючись на звуки мотора, жалібно бринять струни. Почувши Єгісове запитання, всі прислухалися, що ж відповість Лепутіс.

— Не знаю…

— Як так? Ти не знаєш, що значить бути щасливим?

— Не знаю, — признався Лепутіс.

— Ну, добре… — запитував далі Єгіс. — Тоді скажи — їсти хочеш?

— Ні.

— Спати хочеш?

— Ні.

— Нічого в тебе не болить? Не холодно? Повітря не бракує?

— Ні.

— Значить щасливий. А що ще треба?

— Не згоден, — подав голос Міглюс. — Якщо немає горя, це ще не значить, що ти щасливий. Слухай, Лепутісе… Подумай: що б ти зараз хотів?

— Не знаю. В такій темряві дуже важко що-небудь придумати.

— Або скажи, що ти найбільше любиш і чого не любиш? Тобі хто-небудь подобається чи не подобається?

— Всіх, мабуть, люблю. А найбільше мені шкода Крука. Він такий сумний, такий весь чорний…

— А хто тобі не подобається? Може, ти хотів би що-небудь змінити або зробити інакше?

— Не знаю. Адже для мене усі дуже добрі.

— Ну, то ось що, Лепутісе. Знай, — сказав Міглюс, — ти нещасливий. Ти тільки вдоволений, тому до всього такий байдужий.

— А що значить щасливий? — запитав Лепутіс.

— Не морочте йому голови, — докинув Вай-Вай. — Спи, Лепутісе, спи. Набігався вчора за день.