Поцілунок Лева
- Автор: Яворский Михаил Андреевич
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Літературна агенція «Піраміда»
- ISBN: 966-8522-64-8
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Поцілунок Лева». Краткое содержание книги:
Війна очима головного героя далеко не така, якою описують її підручники з історії. Боротьба маленької людини - ось про що ця книжка, боротьба за життя, за волю, за завтрашній день, за проміння, яким сонце кожного ранку цілує її обличчя.
Тим часом з’явився провідник одної з наших груп із рушницею. Відіпхав мене, став на коліна, поклав дуло на підвіконня й націлився в патруль. «Дивіться!» - прошепотів він, натискаючи на курок.
Перелякані коні здибилися. Один із вершників сповз набік, як шматяна лялька і впав, коли його кінь щодуху кинувся геть. Інші, не знаючи звідки стріляли, зусібіч відстрілювалися автоматами. Нараз обернулися й помчали туди, звідки приїхали, полишивши по собі хмару пилу й запах пороху.
Коли пил влігся, ми з Богданом побігли до стовпа. Роль, яку мала зіграти дівчинка, стала для неї фатальною, її голова й руки повисли, а на лляній вишиванці розпливалась кров. Куля, що прошила її тільце, врізалась у стовп.
Розв’язуючи дівча, ми знову почули цокіт копит. Покинувши її напіврозв’язаною, ми перестрибнули паркан і побігли до сховку.
На майдані з’явився кінь без вершника - вільні стремена гойдались, як колиска. Біля застріленого вершника кінь зупинився. Покрутивши головою догори-донизу, ліворуч-праворуч, він, здавалось, знайшов свій шлях і помчав геть, покривши мертве тіло маленької «дезертирки» хмарою пилу.
Не знаючи, чого очікувати, ми зняли свій прапор, заблокували вхідні двері й виставили варту, чергуючись щодві години. Щойно наступного ранку ми з Богданом зважилися вирушити в подорож до Василькова.
День був теплий і соняшний, як і решта днів від початку війни. Глибока блакить неба простяглася над золотом пшеничних полів, що видніли аж доки сягало око. Веселий щебет птаства, дзижчання бджіл і безконечний простір полів дедалі більше втягував мене у світ поезії. В голові зринали Шевченкові рядки. Я розмірковував про нього, народженого «на нашій, не своїй землі». Кріпак за народженням, він виявився співцем свободи. Я намагався уявити собі хату, в якій він проживав, його село, і на гадку мені спав один з його віршів, який я знав напам’ять. Я бурмотів вірш сам для себе, коли зненацька Богдан перервав мене і почав декламувати, начебто він був на сцені:
Мене там мати повила І, повиваючи, співала,
Свою нудьгу переливала В свою дитину... В тім гаю,
У тій хатині, у раю,
Я бачив пекло...
Після цієї строфи мій голос злучився з Богдановим. Немов у театрі, ми декламували з пафосом митців, хоча дерева були єдиними нашими слухачами.
Відтепер ми йшли мовчки. Дорога простягалась прямо, як стріла. По якомусь часі ми помітили, і наша примітивна мапа це підтверджувала, що попереду дорога круто завертає ліворуч, довкола лісу. Щоб сховатися від палючого сонця й заощадити час, ми вирішили йти навпростець лісом.
Ідучи вузькою стежкою, ми насолоджувалися прохолодним вітерцем, час до часу зупинялися, дослухаючись до глухого гуркотіння канонади, що дедалі гучнішало. Втім невдовзі я перестав на нього зважати. У сховку лісу я майже забув про війну. Уявою я ринув у далеку минувшину. На екрані історії я бачив Білу Церкву спалену татаро-монгольськими ордами, повільно відбудовану, пізніше завойованою Польсько-Литовським королівством, селян, перетворених на кріпаків. Потім в уяві моїй постало селянське повстання, короткий період волі й нарешті поневолення України Росією.
Образки теперішнього сторіччя були ще чіткішими. І знову ж таки вони повнилися жорстокістю і кров’ю. Я бачив, як Австро-Угорська армія крокує Білою Церквою на Київ, а росіяни відбивають її атаки.
І ті й інші стікають кров’ю. Між двома фронтами я бачив епізод оповідки про мого діда й пана Коваля. В останніх кадрах вогні, грабежі, ґвалт ставали ще навіснішими - з півночі сунули орди більшовиків, їхнім гаслом була свобода, але несли вони смерть.
Тепер я був свідком справжньої історії. Вона розвивалась перед моїми очима. Я чув її, дихав нею. Постійний гуркіт вибухів, стрекотання артилерії ставали щоразу сильнішими. Очевидно, німці готувалися до нападу на Київ.
Від думки про те, що ми скоро будемо в столиці, я відчув хвилю збудження, змішану зі сподіванням і побоюванням невідомості. У такому блаженному настрої я вийшов на галявину. Озирнувся, щоб спитати Богдана, чи не хоче він перепочити. Та не встиг і слова сказати, як почув: «Halt! Hände hoch!»7
7
Руки вгору (нім.)