Історичні витоки українського лицарства

Але і в цих складних умовах тривав неперервний (хоча і дуже неповноцінний внаслідок власної бездержавності) розвиток українського військового мистецтва. Насамперед, це — Чорноморське козацьке військо (Військо вірних козаків, назване так російським урядом у 1787–1788 рр. на противагу невірним задунайським запорожцям), яке почало формуватися у зв'язку з наближенням війни з Туреччиною з осені 1787 р. м Чорноморці, залишки запорозьких козаків, які не захотіли емігрувати, продовжували удосконалювати бойову майстерність і звитяжний дух своїх попередників і прославилися під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. На їх основі пізніше було сформовано Кубанське козаче військо, яке було винищене більшовиками в першій чверті XX ст. Полки Чорноморського та Бузького козачих військ, українські городові козаки воювали на боці Росії з французьким військом Наполеона, проявивши при цьому бойове вміння. Це і задунайці — запорожці, які втекли від царизму на територію, підвладну Туреччині, і створили там волелюбну Задунайську Січ, що стала гідною славетних традицій Січі Запорозької. Недаремно Ф.Вовк наголошував: Склад Січі поповнювався і підтримувався виключно народом, що приходив з України. У цьому відношенні Задунайська Січ була спадкоємницею своєї придніпровської метрополії. Задунайці зі своїми землями користувалися в Османській імперії досить великою автономією. Головним завданням січовиків було виставити під час війни ту кількість війська, яку вимагали від них турецькі воєначальники. Таким чином, платячи данину кров'ю, Задунайська Січ порівняно з іншими османськими підданими мала більше волі і переваг. Задунайські козаки і надалі розвивали українське бойове мистецтво, ведучи військові дії на суші і на морі, удосконалювали козацько-лицарську педагогіку — військовий вишкіл молоді, зберігали і передавали із уст в уста козацькі історичні пісні та думи. Але, на превеликий жаль, все це відбувалося не в ім'я захисту батьківщини, а для зміцнення її споконвічного ворога — Османської Туреччини. З цією ж метою був створений у 1853 р. Мехмедом Садик-Паші (Михайлом Чайковським) козацький полк з 6 сотень загальною кількістю 1400 осіб. Слід зазначити, що службовою мовою у ньому була українська. Під час Кримської війни козацький полк М.Чайковського відіграв важливу роль, особливо у воєнних діях 1854 р.: з його допомогою було звільнено фортецю Сілістра на Дунаї, оточену російським військом, полк першим вступив до Бухареста після відступу росіян. А наприкінці 1854 р. козаки М.Чайковського досягли р. Прут, по якій проходив кордон з Росією.

Але продовжимо розповідь про задунайців. У 1828 р., під час чергової російсько-турецької війни (1828–1829 рр.), серед них стався розкол: частина, на чолі з кошовим Йосипом Гладким, перейшла на бік росіян; ті, що залишилися, були жорстоко покарані турками. Так Задунайська Січ припинила своє існування. А Й.Гладкий отримав дозвіл Миколи І на формування у Південній Бессарабії з українських козаків, що оселилися у краї до 1828 р., Дунайського (з 1856 р. — Новоросійського) козацького війська з двох полків. Воно проіснувало з певними видозмінами до 1868 р.1 Дунайці були задіяні російськими генералами у підкоренні Кавказу, де показали себе з найкращої сторони. Так, начальник штабу Кавказького корпусу генерал-лейтенант О.Баря-тинський відзначав, що, незважаючи на гірську місцевість, дунайські козаки воювали не гірше місцевих мешканців. Під час Кримської війни 1853–1856 рр. козаки несли охоронну службу, захищаючи від нападу ворога дунайський кордон. Під час оборони Одеси 10–11 квітня 1854 р. козаки разом із залогою міста вели обстріл англо-французької ескадри і брали участь у здобутті англійського фрегата Тигр. За героїзм і мужність, виявлені у Кримській війні та в ході бойових дій на Кавказі, 29 вересня 1855 р. № 1 та № 2 Дунайські козацькі полки були нагороджені Олександром II штандартами За хоробрість. Всі військові чини прирівнювались за правами і пільгами до регулярних кавалерійських частин. 59 офіцерів були підвищені у званнях, 38 урядників отримали офіцерські звання, 15 козаків нагороджені орденами-.

У 1848–1849 рр., під час революції в Австрійській імперії, цісар Фердинанд для протидії угорським повстанцям дав дозвіл створювати так звані національні гвардії, щоб оборонити владу монарха. Цим скористалися у більшій мірі поляки та у меншій — українці. Так, у Галичині були створені, хоча і малочисельні, але власні українські мілітарні формування: загони національної гвардії, народна селянська самооборона та батальйон руських гірських стрільців, в їхньому одязі, зокрема, були використані українські національні елементи. Цінним джерелом для дослідження української воєнної термінології є складений 1848 р. перший вітчизняний військовий довідник Руководство до вправи для стражі народної, автори якого намагаються закріпити у вжитку українську мілітарну лексику.

Отже, в кінці XVIII та в XIX ст., незважаючи на бездержавність, українське військове мистецтво продовжувало розвиватися і зробило невеликий, але власний внесок у світову мілітарну скарбницю знань, зокрема: успішне здобуття чорноморцями ворожих фортець під час російсько-турецької війни 1787–1791 рр. (грамотне тактичне поєднання одночасного штурму укріплення з моря та суходолу при вогневій підтримці); подальший розвиток козацької іррегулярної кінноти; вміле використання козацьких підрозділів для прикордонної служби; високий рейтинг козацьких формувань як наііманців тощо.