Кров і пісок

Тоді починалося вантаження. Вимахуючи червоними плащами, підганяючи биків криками та гаррочами, їх по одному гнали вузьким проходом, у кінці якого стояв великий порожній контейнер з двома піднятими дверцятами. Це був ніби короткий тунель, за яким виднівся ще один широкий загін, де мирно скубли зелену траву ватажки, достоту як на далекому рідному пасовищі.

Бик обережно йшов уперед, ніби нюхом чув небезпеку. Він ніяк не зважувався поставити ногу на похилі дошки, які вели у клітку на колесах. Тварина відчувала, що в цьому тунелі таїться загроза, але іншого шляху не було. Ззаду бика безперервно штрикали гаррочами, попереду він бачив два ряди людей, що перехилялися обабіч через поручні галерей і свистіли та вимахували руками, підганяючи його вперед. З даху контейнера, де ховалися теслярі, готові щомиті опустити дверцята, звисав червоний клапоть, метляючись у прямокутнику світла на виході з темного ящика. Уколи списів, крики, червона шматина, що маяла в нього перед очима, ніби дражнила його, а надто видиво товаришів, які спокійно паслися потойбіч — усе це змушувало бика зважитись, і, вгинаючи дошки вагою свого тіла, він кидався вперед, щоб якомога швидше проскочити короткий тунель. Але тільки-но бик попадав у клітку, передні дверцята падали, і не встигав він обернутися, як зачинялися й задні. Пронизливо скрипіли залізні засуви, і в тісній темній пастці, де тварина могла тільки лежати, западала мертва тиша. Крізь невеличкий люк згори падали оберемки сіна, робітники штовхали в’язницю на колесах до станції, що була поблизу, а в проході відразу ж ставили іншу клітку, н «обман повторювався доти, доки не повантажать усіх биків, відібраних для кориди.

Донья Соль із своєю палкою любов’ю до «екзотики» страшенно захоплювалася всіма цими хитрощами тавро-махії і з радістю взяла б на себе обов’язки загонщика або пастуха. її приваблювало життя просто неба — яке то щастя скакати верхи неозорого рівниною і відчувати, як несеться за тобою лавина могутніх голів, озброєних страшними рогами, відчувати позад себе дихання смерті! У її душі нуртувала любов до пастушачого життя, почуття, що дісталося нам у спадок від далеких предків, які жили ще за тієї сивої давнини, коли людина не вміла користуватися схованими в землі багатствами і випасала череди худоби, що давали їй усе необхідне. Доньї Соль здавалося, що немає нічого цікавішого й героїчнішого, як пасти табун лютих биків.

Коли минуло перше сп’яніння від несподіваної перемоги, Гальярдо став здивовано спостерігати за доньєю Соль — навіть у найінтимніші хвилини — і вражено зацитував себе: невже усі вельможні дами такі, як ця?

Її вибрики; і примхлива вдача збивали його з пантелику, Гальярдо не зважувався казати їй «ти», навіть і на думці такого не мав. Донья Соль ніколи не заохочувала його до фамільярності, а одного разу, коли він, заникуючись, спробував тремтячим голосом назвати її на «ти», В золотавих очах сеньйори спалахнув такий подив, що присоромлений тореро зрікся свого наміру і став, як і раніше, казати їй тільки «ви».