Слово після страти

Ми й не помітили, як нас трьох обсіли десятків зо три в’язнів. Зав’язалася некваплива розмова. Розповідав переважно дядя Ваня, всі інші слухали, вряди-годи докидаючи слівце чи фразу, що живили вогник розмови. Дядя Ваня обережно, спершу натяками, а потім дедалі відвертіше почав говорити про те, що в’язні повинні гуртуватися, триматися разом. Як видно, в армії він був комісаром чи політруком, бо невдовзі, забувши про обережність, заговорив палко, пристрасно, заговорив про те, що ми не повинні чекати, поки з нас висотають усю силу, а потім спалять у крематорії.

— Треба боротися! — підсумував він.

— Яка тут може бути боротьба? — із злом сказав довгов’язий в’язень із шрамом на підборідді.— Тут залишається одне: поганяй у крематорій.

Дядя Ваня, замість відповіді довгов’язому, звернувся до мене:

— Ану, розкажи їм, за що тебе катували, за що почепили мішень штрафника?

— Я сім разів тікав...

— Бач, дитина, вісімнадцяти років немає, а вже сім разів тікав. Інакше кажучи, боровся. А він же не був у Червоній Армії, присяги не приймав, міг би спокійно працювати в якогось бауера. Та він дав присягу самому собі...

З блока один за одним почали виходити проміненти. Розмова урвалася. Заспаних придурків вигнав надвір Плюгавий. За освенцімськими законами вилежуватися в’язням, хай і промінентам, не вільно. Це тільки Пауль, який був на особливо привілейованому становищі, міг дозволити собі спати скільки завгодно, крім, певна річ, годин аппеля.

Слідом за холуями вийшов заспаний Вацек. Він кілька разів смачно позіхнув і наказав шикуватися.

В Освенцімі була своя система шикування в’язнів: їх ставили в колону по десять чоловік у ряду спинами до свого блока і суворо по ранжиру, але з таким розрахунком, щоб попереду стояли найменші в’язні, а в останній десятці в глибину колони — найвищі. Це робилося для того, аби блокфюрерові під час аппеля було легше рахувати— тоді він бачив перед собою усіх в’язнів. А щоб шикування за ранжиром було бездоганне, нас щодня муштрували по кілька годин підряд. При цьому кожна така муштра супроводжувалася метушнею, тиснявою і биттям. Од нас вимагали ідеального ранжиру, а цього не так просто можна було досягти, бо десятки людей мали однаковий чи майже однаковий зріст. Стане, наприклад, в’язень у другий ряд, а його б’ють палицею, переганяють у третій, а потім у четвертий. Теоретично все це просто: запам’ятай свій ряд, місце в ньому і по команді «антретен!» ставай на своє місце в строю. На ділі ж виходило зовсім інше. Річ у тому, що кожного дня у блоці помирало п'ятнадцять-двадцять чоловік, звісно, не за ранжиром. Замість них щодня прибувало поповнення. При такій плинності в’язнів постійного місця в строю, звісно, не могло бути. Найлегше було мені, бо в нашому блоці нижчого за мене не було нікого. Через те тільки я мав постійне місце в першій шерензі— останній ряд. Щойно лунала команда «антретен!», я стрімголов біг на лівий край майданчика і ставав перший в останньому ряду. Це дозволяло мені здебільшого уникати биття під час тренувань на шикування. Та з другого боку, ця ж обставина таїла в собі велику небезпеку для мене. Я зі своєю мішенню штрафника постійно мозолив очі начальству, і хтозна, що могло збрести йому в голову, особливо після того, як я побачив Ауфмейєрів золотий обруч із дорогоцінними каменями. Це страшенно непокоїло мене, тим більше, що під час останніх аппелів Ауфмейєр довше, ніж звичайно, затримував на мені свій погляд.