Мертвим не болить

— Ну, давай! Де ти хочеш? — просто, як про щось малозначуще, запитав у Сущені. Той стояв якийсь відчужений, але відразу ніби схаменувся і з силою вдарив заступом у мох там, де стояв.

— Правду казав той Гросмайєр: у нього вже не викрутишся.

«Ага, уже і Гросмайєр якийсь! — подумав Буров. — Ось так і з'ясовується...» Він трохи відійшов убік, щоб не заважати Сущені, став на пагорбку. Узагалі він розумів, що, погодившись завернути сюди, робить не те, розтринькує дорогий нічний час, за який вони могли б далеко від'їхати, а так — щоб не довелося біля шишанського гарнізону пробиратися вдосвіта, через шосейку переходити завидна. Але він усе щось відтягував, передбачливо знаходячи для цього причини і навіть радів у глибині душі, коли оті причини знаходилися ще й у Сущені.

Мовчки, з якоюсь навіть упертою затятістю Сущеня тим часом узявся копати. Відкинувши набік мох, він довбав заступом коріння, якого тут було тьма, обсікав його, викидав разом із білим сухим піском і вже через кілька хвилин по коліна заглибився в землю. «Ще трохи викопає, і, мабуть, досить», — із страшною рішучістю подумав Буров. Усе ж треба кінчати. Як це зробити, він так і не надумав за вечір — чи застрелити його в ямі, чи над ямою? Стріляти у груди чи в потилицю? Як? Чи, може, спитати в самого? Він не хотів, щоб усе було жорстоко, немилосердно, не хотів знущатись, хотів, щоб було по справедливості і без образи. Усе-таки свій чоловік, знайомий. Та ще Анеля і малий Гришко... Як це все огидно і не по-людськи, хай би ще кого послали, вкотре вже починав злитися Буров.

— Ти, оце, хоч не кажи Анелі, — випрямився Сущеня, тяжко і часто дихаючи від втоми.

— Що не казать? — насторожився Буров.

— Та що розстріляв! Скажи, німці забили. Потім уже, звичайно, довідається.

— Там видно буде, — непевно відповів Буров.

«Дивак чоловік! — подумав він про Сущеню, який, трохи перепочивши, знов наліг на роботу. — Про що турбується...» На пагорбку вже виросла добра купа піску, вона виразно біліла, швидко розсипаючись у ширину. Сущеня старався зробити як має бути, — видно, справді дбав про те, щоб могила була не гірша, ніж на сільському кладовищі. Ну, але ж це йому не кладовище, щоб робити все добре, грунтовно, та й сам не з таких, кого там ховають. Передусім він зрадник, а потім уже все інше, — старався розтроюдити сам себе Буров.

— Ну, може, досить? — сказав він, ступаючи на пісок. Сущеня задихано озирнувся з ямки. — Закопувати довго доведеться.

— Ага, ти вже закопай, я тебе попрошу. Ватянку... Ватянку треба було б Анелі віддати.

— Ватянку? Давай. Передам при нагоді.

— Ага. Добра ще ватянка. Коли вона таку справить? Удова...

Відставивши лопату, Сущеня зняв із себе ватянку, кинув її під ноги Бурову. Той узяв, струсив з неї пісок і, ступивши вбік, озирнувся. Кобила, чути було, потиху ворушилася біля кущів, вона не любила вночі далеко відходити від господаря, він це знав і не хвилювався. Його раптом занепокоїв недалекий шум у хмизняку при дорозі. Здалося, шум цей раптово обірвався, і він тихо гукнув:

— Ти, Войцик?

Проте з підліска ніхто не озвався, потім там щось хруснуло — виразно і підозріло. Буров постояв і, раптом, зігнувшись, рвонув затвор карабіна. Він не так побачив у темряві, як відчув погрозу в кущах, де напевно вже з'явилися люди.

— Стій! — гучно визвірився він.

І сів навпочіпки, щоб хоч щось побачити. Якась тінь уже виразно майнула там, між нерухомими плямами ялівцю, і зникла.

— Стій! — здушено наказав Буров.

І тільки він торкнувся плеча карабіном, щоб стрельнути, як з того боку гримнули підряд три постріли, ляснула куля, зачепивши стовбур близької сосни. У нього жбурнуло корою. «Що ж це таке, там же Войцик... Де ж Войцик?» — билася думка; він вистрелив також — два рази підряд. Звідти почали стріляти — часто і безладно. Буров напружив зір, щоб хоч щось побачити, й одразу присів, підкошений гостро-пекучим ударом у бік. «Ну, попали! Влучили...» У темряві недалеко вже мигтіли хиткі тіні, він ще раз вистрелив і, злякавшись, що вони оточать його, скочив убік, покотився з горбка. Ззаду чути було галакання кількох голосів, бахкали часто постріли, а він, не розбираючи дороги, задихаючись, біг, несучи пекучий біль у боці. Кулі з гострим посвистом батога лунко пронизували лісові нетрі, він відчував їхні стрімкі поривчасті удари довкола і біг щосили, бо тільки ноги тепер могли дати йому порятунок. Було зовсім темно, він не знав дороги, давно загубив шапку, обдерся об гілля і врешті опинився в хмизняку. Тут уже не було як бігти. Заплутавшись ногами в хмизі, впав, за щось ухопився, підвівся знов. Постріли бахкали позаду, хоч, здається, він відірвався від погоні, ногами відчув болото, зарості лози чи вільхи зовсім не давали бігти. Він стишив кроки, ноги підігнулися, і він упав, втрачаючи останні сили. Свідомість його тьмяніла, низ живота був увесь у крові, Буров повернувся і застиг, так і не зрозумівши, врятувався він чи все ж погибель догнала його...