Мертвим не болить

— Не маєш?

— Не маю.

— А хлопці? — вирвалося в Бурова. — Яких повісили?

— Хлопців повісили, — погодився Сущеня і знов змарнів на виду, опустив голову.

Він навіть тернув пальцем під очима, але одразу ж пересилив себе і випростався. Буров, уже лаючи себе за нерішучість, відчув, як чимраз більше мерзли його ноги. Мокра онуча на лівій нозі зовсім збилася вбік і муляла. Видно, треба було кінчати ці розмови і братися за діло. Але він якось недобре розслабився і гаяв час, немов боявся переламати себе на головне. Із запічка до нього знов прикотився Гришко.

— Дядьку, а в тебе наган є? — спитав він, знову притулившись до його колін.

— Ні, який наган? — сказав Буров.

— А ось це сцо? — коротеньким пальчиком показав малий на його кобуру.

— Це так. Сумочка.

— А насцо сумоцка? — доплтувався Гришко, смокчучи свій коротенький пальчик. Якось непомітно він обняв коліна Бурова і вже ластився, терся об коліно, мов кошеня. Сущеня тим часом сидів навпроти і не відганяв сина — він занурився в свої, мабуть, невеселі переживання. У сінях грюкнули двері, і в хату якось уповільнено, ніби з ношею, увійшла жінка з відром, на голові в неї була тепла, вовняна хустка. Помітивши чужого на лаві, боязко насторожилась, але тут же увагу її привернуло мале, яке вже спробувало вилізти Бурову на коліна.

— Гришко!

— А в дядька наган є. У сумочці, — жваво повідомив хлопчик.

На обличчі Анелі щось здригнулось, як здригнулось і в душі Бурова, який відразу впізнав у цій жінці Анелю Круковську, з якою колись три роки навчався в місцевій школі. Видно, вона теж впізнала його.

— Здрастуйте.

— Здрастуй, Анелю,— збентежено сказав Буров. Він не знав, що ця дівчина стала жінкою Сущені, — років вісім він з нею не бачився і навіть нікого не розпитував про неї, і ця зустріч для нього була зовсім несподіваною. Але тепер він намагався зробити вигляд, що поява Анелі не новина для нього, що він усе давно знає. Далі, однак, розмова в них не пішла, обом щось заважало. Буров знав, звичайно, що здогадувалась і Анеля. Напевно, відчувала. Проте пересилила себе і нерішуче запропонувала:

— Треба ж почастувати вас. Голодні, мабуть?..

— Нема часу, Анелю, — сказав Буров і тут же розізлився на себе: їсти, звичайно, дуже хотілося.

Так само хотілося посидіти, погрітися в хатнім теплі, поговорити з привітною, приємною на вигляд Анелею, яка колись навіть подобалася йому, хоч і була років на два старша. Дуже кортіло Бурову відігріти змерзле за дорогу тіло чи, може, подалі відсунути оте, задля чого він приїхав сюди і проти чого мимоволі повставала вся його істота. Але ж як було розслаблятись, як забути про це хоч на хвилину? Він так і сидів, мов на жару; десь під дровітнею його чекав Войцик, і, може, по вулиці вже брели сюди поліцаї.

— Завісь вікно, — тихо гукнула Анеля до чоловіка, а сама кинулася до мисника, потім до печі, забрязкала заслінкою. Сущеня поспішно завісив вікно смугастим ряденцем, що висіло збоку на цвяху, а Буров, подумавши, стягнув з ноги мокрий чобіт.

— Оце, може, у вас знайдеться якась онуча? Перевзутися.

— Онуча? Зараз...

Анеля шаснула в запічок, чути було, щось роздерла там і швидко винесла йому дві м'які і навіть теплі онучі. Дрова у грубці добре розгорілися, скрізь по підлозі застрибали багряні відблиски, освітили червоним і без того почервонілу від холоду ступню Бурова.

— А як же мама твоя? Чи живе? — запитала Анеля від печі.

— Мами нема вже. Три роки, як...

— А сестра ж Феня?

— І сестри немає. Забили весною в Лисичанській пущі.

Господиня тим часом поставила на стіл миску з теплою смаженою бульбою, від якої ішов такий смачний дух, що важко було стриматись, але Буров перевзувався з байдужим виглядом, ніби сам недавно від столу. Сущеня поставив біля миски мало не повну пляшку, у якій знайомо коливалася мутнувата рідина.

— То, може, присядете? — майже благально глянув на Бурова, але той рішуче покрутив головою:

— Ні, не буду.

— Шкода. Ну що ж, тоді я. Можна?

— Давай, — погодився Буров. — Тільки недовго.

Сущеня налив у склянку і випив, одразу з якоюсь недоброю рішучістю, ніби кидався у вир, пожував кавалок хліба і на хвилю знерухомів біля гаснички. Анеля ставила ще якісь тарілки — з салом і огірками, швидко, заклопотано поглядаючи то на чоловіка біля столу, то на Бурова в простінку.

— Ет, як не по-людськи все! — скреготнув зубами Сущеня, й Анеля крутнулася до Бурова.

— Ой, недобре ж! Чи ж ми сподівалися на що, чи ждали! Як ото взяли, у мене серце зайшлося, тиждень спати не могла, геть очі проплакала... От випустили, що ж тепер робить? Чи ж зі своєї волі?..

Мимовільно ковтаючи слину, Буров тим часом не переставав стежити за всім, що відбувалося в хаті, прислухався до кожного звуку знадвору. Але на подвір'ї й на вулиці, здається, було тихо, у незавішеному біля порога вікні вже чорніла нічна темрява. Гришко підліз під столом і вмостився на лавці біля батька (ближче до їжі), здається, уже втративши цікавість до гостя.