Дайта на роботі, Міка в садочку, а я полишений на самого себе й потерпаю від того, що нікому заважати «втіленню моїх письменницьких амбіцій» — отже, в мене немає жодного виправдання, аби уникнути літературних діянь. Свою обов’язкову роботу, що вберігала мене від необов’язкових трудів, я вже виконав (щойно завершив статтю про відділ сантехніки будівельного гіпермаркету й скинув її е-мейлом своїм роботодавцям) і тепер просто зобов’язаний поміняти робітничу спецівку на білі письменницькі рукавички та шапку-вушанку. Позаяк працює письменник головою, то вушанка служить захистом від мозолів. Це такий прикол. Чомусь, коли я не зовсім у доброму гуморі, мене пробиває на жарти.
Отож, спочатку я — роботяга, а потім уже письменник. Письменник — це не професія. (Хто мені заперечить?) Дайта першою визнає мою правоту. Відтак і письменницька праця — не робота, а труд. Отут би моя дружина мала здивуватися.
Якби порад була Дайта, вона неодмінно б зауважила:
— Це щось новеньке. Я завжди думала, що робота — це і є труд.
Я заходився б їй розлого пояснювати, докладно наголошуючи на нюансах питання, вона уважно вислухала би мене (жінка, яка тривалий час здатна уважно слухати чоловіка, не перебиваючи його, заслуговує на окремий роман), а потім висловила би своє незалежне судження:
— А мені здається: що у лоб, що по лобові.
Якби Дайта була поруч.
(Мені її явно бракує, і в житті, і в цьому романі).
Якщо читач на боці моєї дружини, то мені доведеться підпертися авторитетом. Не тільки я бачу відмінність між роботою і трудом: Роберт Кійосакі, автор бестселера «Багатий тато, бідний тато» в одній із своїх книг навіть прив’язав цю відмінність до якоїсь бізнесової теорії. Основна ж суть у тому що за роботу нам платять, а за труд — ні. (Мою маму нагородили медаллю «Ветеран труда» — це офіційне свідчення того, що їй відверто недоплачували).
В ієрархії моїх зацікавлень та занять передує творчість, цебто труд, попри це я насамперед завжди виконую роботу. Окрім того, що за роботу я отримую гроші, ще вона дає мені змогу безкарно нарікати на неможливість займатися творчістю, цебто виправдовує мою письменницьку бездіяльність. Отакий парадокс.
Роззираюся по кімнаті — шукаю прихистку на книжкових полицях, але сьогодні книги не пробуджують у мені звабу читання, а нагадують, що кожна з них — результат творчих потуг, і я бачу, як із-за полиць виникає, наче привид Гамлетового батька, мій недописаний роман — цей заморожений довгобуд, цей особистий БАМ, який поглинає всі мої фізичні та душевні ресурси, щойно я зосереджую на ньому свою головну увагу. Цей роман, як дорога з нізвідки в нікуди, як ріка, в яку я входжу повторно, щоб здоровий був мудрагель Геракліт; так, я вже вступав у цю воду, вже ходив тією дорогою, не зоставивши після себе жодного сліду, і тепер, повернувшись, намагаюся прорубати цілу просіку лише для того, аби інші змогли прогулюватися цим шляхом, ніби алеєю парку відпочинку. Але мені бракує снаги, я беру довгі тайм-аути, пишу казна-які тексти, вправляючись у письмі, наче недолугий фізкультурник, пуцаючи кульку за тенісним столом, тоді як треба піднімати важезну штангу. Хоча гра розуму (чи просто гра) у цих текстах також потребує зосередженості, зусиль і відповідальності (я не займаюся творчими халтурками), однак ці тексти не змушують мене вивертатися серединою назовні.
