Смак заборони

Боже, як же я боялася!

Тримаючи в одній руці плеєр, я пішла у вітальню (ноги при цьому запліталися) й роздяглася наголо (brone moi, je suis toi, mea culpa), ретельно помилася під холодним душем. Флакон стояв на скляній поличці біля дзеркала. Потім з почуттям, яке буває у снах, — як і раніше, оголена, повернулася у вітальню. (The principles of lust are easy to understand, do what you want, to it, until you find… love). Відображення Адори в дзеркалі за сервантом, на тлі кришталевих фужерів.

Парфуми «Каїр». Дикий запах… Але, може, він навіть і доречний у цьому випадку… Таке ось палке літнє божевілля.

Білий сарафан на голе тіло. Мокре волосся гладенько зачесано назад.

І пішла для початку в «Дніпро», в наш потаємний дворик. Немає. Порожньо.

Не поспішаючи, рушила звідтіля на «дніпровський» пляж. Мої ноги ледь пересувалися. Але, крім Аліни з бляклою дочкою, там нікого не було. Я щось бовкнула їм і сіла в ліфт. Обігнула маяк прихованими стежками. Дві дірки в паркані, закрите кафе «Ювілейне», занедбаний жимський літній кінотеатр.

Відчуття абсолютної волі та всезагальної відчуженості свідчило, що, як і раніше, я в світі первісної Імраї, в тому, іншому, дзеркальному світі, де є тільки сам результат нескінченних пошуків і прагнень, тільки ВІН — як у замкнутому колі моїх спогадів (найкращий приклад), де ігнорується все, навіть наш шлях до взаємного оволодіння, й тільки солодкі моменти п’янких пестощів складають веселкову орбіту мого збудженого мозку.

Кипарисова алея; танцмайданчик. Мені потрібно бути обережною, потрібно рухатися тихо й непомітно — це небезпечний шлях.

Я переміщалася «Жемчужиною», мов безлика примара, й люди для мене навколо вже давно були не людьми, а кретин собака, що переслідував мене з виглядом конвоїра від самих воріт господарського двору, — чимось прозорим і несправжнім. Дивно, що він дотепер не залишив фіолетової тіні похмурого шукача сенсу власного життя.

Генеральські дачі й Генеральський пляж. Хворобливим поглядом сканую рідну улоговинку між стрімких скель, і серце важко б’ється десь у самім горлі… А все ж марно. Насправді на мене дивилася й посміхалась неминуча й природна порожнеча, цей соковитий спокій, непохитна тиша чарівної, тихої імрайської місцини.

Я бреду на центральний Жемчужинський пляж, і вже будь-яка надія на зустріч із ним знищена остаточно. Зникла нечувана напруга попередніх хвилин — я знала, що боятися більше нема чого. Зневіра та байдужість мого звичного стану. Бадьоренькі пляжники кидають на мене здивовані погляди, тому що я плюнула на все й доволі помітна гама почуттів опанувала посмутніле веснянкувате личко.

Мій погляд вловив крізь перламутрову сітку безпросвітної туги казенний стілець біля самісіньких пляжних воріт. Там лежали розгорнута книжка й біла панамка, на якій мій затоплений розпачем зір не хотів фокусуватися, — і ось усі перешкоди, призначені зупинити нещасну, одурену долею дівчинку на шляху до галасливого, переповненого пляжу військового санаторію. Панамка та книжка.