Смак заборони
- Автор: Самарка Ада
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Зелений Пес
- ISBN: 978-966-2938-30-2
- Жанр: Современные любовные романы
Электронная книга - «Смак заборони». Краткое содержание книги:
Героїня цього роману — дівчинка-підліток. Назвати її сучасною Лолітою було б надто банально. Зовсім не те й не так вона переживає, що героїня Набокова. Образ зрілого чоловіка, який спокусив її, злився в дівчинки з образом одного кримського селища, в якому вона фактично виросла й сформувалась як тонка, поетична особистість. Отже, й переживання її на тлі дивовижних морських краєвидів і квітучих духмяних хащ — тонкі та поетичні попри весь свій зовнішній цинізм. Залишимо для моралістів роздуми про те, чи варто писати про такі «ненормальні» стосунки. Якщо людина Любила — це все пояснює.
Це демонічне «так» із білими крильми…
Я відразу вирушила нібито до Таньки, нібито показати метелика, а він перехопив мій погляд, загадково посміхнувся й ледь помітно кивнув.
А трохи згодом Таня спіймала мене за руку, витягаючи з цього золотавого туману, сказала, що ще не передала, але обов’язково це зробить, і…
Але було запізно. Усе сталось, як колись.
Хоча деяка надія лишалася, та якщо це все-таки трапилося б, то я вже точно постаралась би, щоб батьківський гнів не вихлюпнувся на мене саме сьогодні, коли Гепард стоятиме так близько, а мрії можуть здійснитися так швидко. На моєму боці був навіть телевізор: рівно о 9:15 починалася кіношка про якихось вампірів. Сімейство відчалювало в Будиночок рівно о дев’ятій, а чекати на мене мали о 9:30. Я завбачливо дзижчала про цей фільм батькові, якого мучила мігрень, увесь проміжок часу від повернення з пляжу до вечері, тож він уже чути про кіно не міг і мені було дозволено залишитися.
Рівно за чверть години по їхньому відході я вже перелазила через поруччя балкону і, як у віршику про партизанів, «спокійною ходою» вирушала до місця, де реальність виявляє себе не тільки по-свинськи.
Там нікого не було. Він не прийшов.
Я бігала сюди разів п’ять, у сутінках, які дедалі густішали, скрадалась, мов нічна тварина.
Потім я лягла спати, — ще до того, як повернувся татусь, — а в голові крутилася відома застільна пісня:
Tag Sechtzehn
(день шістнадцятий)
«Отже, завтра, об одинадцятій, і крім моїх побажань — у сукні й без трусиків».
Я втекла, відчуваючи той немислимий наплив енергії (радість, змішану з ненавистю, запал упереміш із огидою), коли бажання летіти придушує решту почуттів. Завтра вся компанія відвалює у Ялту, певна річ, залишаючи мене й біляву вдома (Валентин із Марійкою теж поїдуть).
Це було так само підбадьорливо та прекрасно, як і з’ява Альхена о 9:15.
Ми вже йшли, а я знову-таки шокувала статечне сімейство черговим перепадом настрою — тупо сміялася, дуже довго й голосно, а Мирослава сонно крутила пальцем біля скроні, й татусь неприязно морщився: «Припини, будь ласка!».
Крокуючи в маратівську далечінь, я намагалася розробити подумки певну стратегію: так просто Аль-Хрін від мене нічого не отримає. А місія в мене дуже проста — помститися. За що? Та хоча б за всі ці переживання учорашнього й позавчорашнього вечорів. Ганьбисько яке…
Я відомстю, і мстя моя буде страшна. Так-так, саме мстя.
Залишити бідолашного старого Альхена в агоністичному стані жовчної, ницої хіті й водночас зберегти свою цноту (ну, хоча б певну її частину). Отож, із Гепардом я зближуся, тільки ось як би зробити, щоб випередити його в голосному оргазмі, потім вивільнитися з обіймів, швидко вдягтися й залишити йому єдиний вихід зі здибленого глухого кута (хи-хи)? Круто буде, га?
— Здрастуй, Максе, — сказала я Максові, з яким, забула написати, бачилася щодня, але, оскільки гепардоманія займала практично все місце в моїх мізках, то цьому пихатому юнакові там робити не було чого.
«Значить, так, — і далі міркувала я, коли хлопчисько лишився позаду, — працюватимемо за принципом: спочатку мені, а потім тобі. Вирватися з лабетів маніяка, що згоряє від хіті… М-м-м… як смачно… І край».
А потім, уже після сієсти, ще й досі перебуваючи в глибокій задумі, я дійшла висновку, що нічогісінько в мене не вийде. Тому, що, по-перше, я жахливо боюся, а по-друге, в мене ось-ось має початися місячне (якщо вірити глянсовому почерканому календарику — мало бути ще вчора). І внаслідок цього банального факту ніякої помсти не відбудеться.
Я подумала про це з незрозумілим полегшенням. Усі плани завалилися, але я відчувала лише якусь досаду в зародку, як буває, коли отримуєш двійку за контрольну з алгебри (до цього свідомо знаючи, що вище тобі все одно нічого не світить).
Я підіймалася гарячими пляжними сходами, затискаючи в руках мокрий купальник. Я хотіла плавати й плавала, скільки хотіла, але щоразу бігала переодягатися з сухого в мокре та навпаки. Хоча робила це (і татусь дотепер не здогадався!), бо відстань між кабінкою та Альхеном не перевищувала трьох лежаків. І, до того ж, на переодягання я ходила без ескорту, як це було, скажімо, при поході у вбиральню за човновою станцією.
— Як справи? — запитав Альхен, ловлячи мене за руку.
— Погано.
— Так?
— Є дві перешкоди. Одна залежить виключно від мене, а друга…