Виконавець
- Автор: Волков Олексій Михайлович
- Год: 2005
- Язык: украинский
- Год: Джерела М
- ISBN: 966-365-054-0
- Жанр: Триллеры
Электронная книга - «Виконавець». Краткое содержание книги:
Ти живеш звичним життям, не знаючи, що поруч перехрещуються силові лінії незбагненного лихого поля, котре підхопить, стисне і закрутить так, що захрустять не лише кістки, але й сама душа. Таємничі події, незвичайні люди, чужа помста, зброєю якої тобі судилося стати. Трилер Олексія Волкова тримає у напрузі до останньої сторінки. Містика тут переплітається з реальністю, а парапсихологія — із захопливими пригодами, і читачеві лишається тільки зачаровано перегортати сторінки, сподіваючись, що кінець буде щасливим.
Скинувши рюкзак та куртку, я почав копати — обережно, щоб не зламати ножа, розрихлював землю й вигрібав її уламком від драбини та руками, беручи напрямок донизу й під стіну. Донизу виходило непогано, а от під стіну… Кінця її я ще не досяг. Під шаром каменю, який, здавалося, стояв на ґрунті, виявився ще один, а коли я докопався і до його основи, побачив ще один, взагалі з грубого каміння. Напевно, це й була основа. Виходило, що стіна «сиділа» в землі майже на півметра. Що за катакомби він тут понавибудовував? Це перекреслювало усі мої попередні розрахунки. Напевно, від довгого користування погребом, щорічного зберігання там свіжої бараболі та моркви в ньому накопичився оцей шар землі, який дід лінувався виносити назовні. Схоже, я не вписувався в об’єм. Доводилося обкопувати стіну ще під низ, а там, аби мати змогу якось розвертатися та викидати землю, хід належало робити набагато ширшим, ніж півметра. І я знову взявся до розрахунків. Виходило, що вкладаюся ледве-ледве. Ну, що ж? Я відчував, що зупинитися вже не можу. Ще не так давно «плакав», що немає змоги піти ва-банк. Ось тобі. Йди…
І я взявся до роботи. Місце під стіною розчистив приблизно до одного метра завширшки. Тільки так я міг якось розвертатися, щоб вибирати з цієї заглибини вириту землю і відкидати в інший бік підвалу. Це доводилося робити руками. Поступово навколо мене утворився котлован, у якому я стояв уже по пояс. Мусив на його дні лягати на бік і вибирати землю з-під стіни, а потім знову ж таки викидати її нагору. Я роздягнувся до сорочки. В погребі ставало душно. Непомітно в іншому його кінці росла купа землі. Під нею й опинилися нікому не потрібний скарб та портрет моєї другої тіні, увіковічений на стіні Мішкою-шаманом. Щоправда, перед цим я сховав собі до кишені пачку червінців з мішка. А що якби склалася ситуація — примусити когось повірити мені? Чого в такому разі варті маленькі картки з нікому не зрозумілими позначками?
Нарешті вдалося «зазирнути» за основу стіни. Знову ж таки лежачи. Тепер копати стало вкрай незручно. Руку з ножем доводилося вивертати хтозна-як, земля сипалася за рукави, комір та на обличчя. Зате вона сипалася сама, її не треба було виколупувати, тільки вибирати з дна ями й кидати на купу, яку все частіше мусив утоптувати. І ще час від часу я оглядав свій ніж. Це був великий і добротно зроблений складаний ніж, але від такої роботи лезо його розхиталося, і я боявся докладати до нього надто великих зусиль. От якби був зараз зі мною мій мисливський… Я згадав цей справжній витвір — нікельований шмат потужної сталюки з пилкою на задньому краї та важкою рукояткою, яка наче сама лягала в долоню. Що зробиш, це номерна зброя, яку не можна возити по літаках в іншу державу… А ним би й дідька викопав! При згадці про мисливський ніж цим копати стало ще гірше. Але робота помалу просувалася. Відпльовуючи землю, я нарешті сів на дно ями вже по той бік стіни. Від постійної напруги тремтіли ноги та руки. Дуже хотілося пити. І ще відчувалася нестача повітря. Звичайно, я не був запакований герметично, щось потрапляло у підвал через ляду, прикидану тонким шаром землі, яка, напевно, потріскала, коли я товк у неї. Та все ж для такої інтенсивної праці цього бракувало.
Тільки зараз я дозволив собі випити половину фляги і з’їсти обід. Мої руки були схожі не знати на що, навіть хотілося здивуватися, що я тримаю ними шматок хліба та ще і їм його. Але тепер уже в кінці мого тунелю ось-ось мало блиснути світло. І справа пішла легше. Земля сипалася мені на голову, я тільки й робив, що вилазив за стіну, вже у підвал, та кидав її пригорщами на купу, яка тепер сягала стелі. Працював наосліп. Лише час від часу дозволяв собі посвітити, розуміючи, що ліхтаря вистачить ненадовго. Щоразу, коли я вмикав його, пляма світла робилася слабшою. Нічого. Скоро я зможу стати на повний зріст. Я все-таки виберуся звідси. Це було друге дихання.