Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2
- Автор: Каторож Ярина
- Серия: Палимпсест #2
- Год: 2018
- Язык: украинский
- ISBN: 978-966-948-058-3
- Жанр: Фэнтези
Электронная книга - «Альянс. Трилогія Палімпсест. Книга 2». Краткое содержание книги:
Тож Анні та Ханні доводиться вкласти альянс — кожна має, що запропонувати іншій. Кожна має, чого забажати взамін. І так, тягнучи за ниточки обіцянок, герої книги вирушають у мандрівку Циркутою, в якій усякий матиме змогу показати своє справжнє обличчя.
— Ти так і не виходила звідси? — спитала Анна, заходячи в кімнату. Вона притримала двері і зайшов Тарас — з заснулим хлопчиком на руках. Я на мить затримала погляд на милому обличчі малюка, яке вві сні геть не було переляканим.
Мимоволі я подумала, що зараз вони виглядають дуже добре. Кілька днів спокою пішли цим трьом на користь. Як і мої гроші — адже дарвенхардцям платять добре, а я особливо не мала потреб у коштовних закупах, якщо не говорити про запаси на дорогу. В будь-якому місті дарвенхардець міг піти до державного банку та отримати потрібну суму коштів, навіть не вказуючи, на що це потрібно. Ми були найвищим законом. Чим активно користались. Тому ще в перший день в Агрі я дала Анні й Тарасу кошти на новий одяг. І якщо хлопець придбав все стримано-темних кольорів — нову куртку, штани, дві сорочки, то Анна вперше проявила свій смак. Тепер вона виглядала справді як белатка. Мандрівна белатка — бо ж жінки зазвичай носили в імперії сукні, а Стожар не зраджувала штанам. Та вона придбала собі нові чоботи — легші, не зимові, з чорної шкіри, але на халявах розшиті сріблом. І кілька сорочок — блідо-блакитну, червону та білу, з розкішною вишивкою зі срібла й перлин на комірі. Я була не проти, щоб вона одягалась гарно, але сама з жалем подумала, що ніколи не вбирала й не вбиратиму нічого подібного.
— Ні. Не було бажання. Та зараз іду поїм. Ви голодні? — спитала я. Стожар похитала головою і, пройшовши до столу, дотиком пальця запалила свічку. В кімнаті, оповитій сутінками, одразу стало затишніше.
— Ми повечеряли. Неподалік звідси. А потім хлопчик заснув. Знаєш, я... — вона прокашлялась. Я запитально вигнула брови. — Я сьогодні серйозно поговорила з Вишеною. Стосовно дитини. Я розумію її почуття, але з нас усіх вона з хлопчиком найменш близька. Тому я примусила її дати йому ім’я.
— Примусила? — я мимоволі спохмурніла. — Це як?
— Анна вміє говорити переконливо. Це у вас спільне, — неголосно сказав Тарас своєю ламаною, але доволі зрозумілою белатською. Він обернувся до мене, вклавши малюка на ліжко біля стіни і вкривши ковдрою. — Тому тепер він у нас не просто «хлопчик».
— І як вона його назвала?
— Адамом.
Я витріщилась на Тараса. Він здивовано вигнув брови.
— Що таке?
— Нічого, — буркнула я, а тоді покрокувала з кімнати, прихопивши зброю. — Незабаром повернусь.
Адамом звали мого колишнього хлопця, в якого Вишена була закохана. Давно, коли ми ще вчились у школі. Це було до того, як я зустріла Всевлада, а вона — Бразда.
Дивний, дивний, дивний світ.
Я гадала, що мені полегшає, коли попоїм, та й готували в «Золотій криниці» зовсім непогано, але ні. Соковите м’ясо в сметанковій підливці після тривалого харчування солониною так і манило, а вода була свіжою, прохолодною. Але варто було мені взяти бодай щось до рота — і воно ставало в горлі, не бажаючи принести навіть невелике задоволення. Зрештою, пощипавши трохи страви і запивши її кількома невеликими ковтками води, я вийшла надвір. Вже стемніло і раби запалювали вуличні ліхтарі, а перехожих було все менше. Легкий вітер доносив запахи вечері з постоялого двору, коней зі стайні та вуличного болота. А так раптом захотілось вдихнути свіже повітря!
Звернувши в провулок неподалік й хапаючись за виступи каменю в стіні, я легко видерлась на дах. Там, майже не беручи розгону, стрибнула та опинилась на похилій покрівлі «Золотої криниці». Сіла, підставила обличчя вітру.
Сріблясті просвіти між чорними хмарами. А хмари такі важкі, такі... ні, не важкі — обважнілі. Ледь сунуть. І боязко, і якось невідворотно очікувати їхньої зупинки. Але так, немовби вона ще за пеленою. А зупиняться — і свіжість прорветься, срібло прорветься. Проллється.
Додолу. На нас.
— Ханно...
Я здивовано роззирнулася. Довкола були дахи, світло у вікнах та купчасте небо — високо вгорі. Нічний зір нічого не вловлював. Невже я так хочу почути його, що вже вигадала голос? Чи то вітер бавиться з моїм втомленим розумом?
— Ханно...
— Всевладе?
— Ханно, йди сюди...
Він долинав, тихий, як шелест далеких дерев, слабкий, невиразний. Але — реальний.
Мить пішла на те, щоб зрозуміти, звідки.
Я метнулася дахом до місця, де можна було безпечно й непомітно сплигнути в простір між глухою стіною будівлі та стайнями. Опинившись внизу, припала на секунду до землі, пом’якшуючи удар від падіння. Висота була нічогенькою.
Випрямилась, роззирнулась — і одразу ж підхопила чоловіка, що хитнувся до мене з тіні. Обхопила його обома руками і правицею відчула щось липке, що вкривало Всевладів одяг.
— Ти... ти поранений?
— Подряпина... — видихнув він, але стати прямо не зміг. Він був знесилений. Торкнувся рукою мого волосся. — Як чудово ти пахнеш...
Полегшення від того, що Всевлад прибув до Агри, змішалося в дивну суміш з неспокоєм. Я ледь трималася на ногах, не даючи Всевладові впасти, але залишатись далі в такому положенні за рогом велелюдної будівлі не можна було. Як і заходити в неї.
— Треба сховатись. Ходи сюди.
За чотири дні я непогано вивчила тут усе і зараз без проблем відшукала потрібні дверцята, що вели до прибудови стайні. Вони не були зачинені, просто обмотані мотузкою, яку я зірвала одним рухом, — всередині не зберігалось нічого цінного, тільки відра і такий-сякий господарський реманент. Та ще було насипано трохи сіна. На нього я й всадила Всевлада. Зачинила двері і присіла поряд. Було чути, як за стіною пофоркують коні.
— Розповідай, що трапилось, — прошепотіла я, м’яко впираючись руками йому в груди і примушуючи лягти. Всевлад скорився, скривившись від болю.
— Переслідувачі були. І ближче, аніж я гадав. Але я зумів їх відвести в зовсім інший бік і відірватися, а там мало не натрапив на інший загін дарвенхардців. Вірніше, я впевнений в тому, що й вони помітили самотнього вершника на горизонті, бо пустили за мною дарвенхардських псів. Ти ж знаєш, як швидко вони бігають, навіть стрімкіше за наших коней. От і наздогнали. То було на березі Плавни. Взагалі такого б не мало статись. Але те, що трапилось у Марсамі, наробило переполоху навкруги. В цьому районі зараз небезпечно. Гадаю, поштові голуби рознесли дивні вісті в багатьох напрямках. Нам же... треба буде якось вибратись. Та мене турбує сам факт. Щоб дарвенхардці просто так нападали? Я не мав лука на плечах, вони не могли знати, на кого пустили звірів. В них мав бути відповідний наказ. Або... я не знаю. Мене насправді здивувало це. Та розбиратись не було часу. Тож ті пси...
— Вони не приведуть сюди господарів? — спитала я, обережно розстібаючи його куртку.
— Я перебив усіх. Але вони так поранили Черна, що довелось його добити, — мовив Всевлад і вперше з початку розповіді я почула в його голосі неприхований біль та жаль. — Шкода, гарний був кінь. І мене дістали. Але то все було на якійсь закинутій рибальській стоянці, я знайшов там човна і поплив річкою на південь. Тоді прокрався до одного з прибережних сіл і серед ночі викрав коня. Прибув на ньому до Агри, але тварину відпустив. Заслабкий кінь, мені не до вподоби. Тут вже дійшов... тінями. Як міг. Ледь не попався кілька разів, якщо чесно.
— А речі? Похідні сумки?
— Втопив у Плавні. Зайвий баласт, а лишати десь було б небезпечно. Так само, як довелось познімати з Черна й позбутись кінської збруї. Вона ж дарвенхардська. Труп коня скинув у глибокий замулений рівчак разом із собачими. Закидав гіллям. Вже знайшли, звісно, та й берег весь в крові. Але, може, це трохи їх затримало.
— Ох, — видихнула я, задерши догори промоклу наскрізь кров’ю сорочку. — Паскудство.
— Ну, латав, як міг. Але часу особливо не було, — прошепотів Всевлад. Мені не сподобалось, як послабшав його голос.
Але ще більше мені не сподобалось, як виглядав його торс. Чотири великі рвані укуси в лівій частині живота та грудей. Грубо заштопані — Всевлад сам їх зашивав. Але все ніяк не хотіли гоїтись.