Дим

Антон в загальних рисах знав, що там у них за «дамський разговор». По-перше, Лариса за нього, Антона, вельми переймалася. Буває так – немов і родичі не близькі, сьома вода на киселі, а родичаються дужче, ніж близькі. Лариса йому двоюрідна сестра. Мати її, виходить, старшого Савельєва менша сестра, вернулась ще при Союзі назад на батьківщину – працювала там в дорожньо-будівельному управлінні і отримала у власність будинок в селищі Талашкіно, за десять кілометрів від Смоленська. Там було ціле селище в селищі – спеціально для будівничих, так воно і називалось ДРСУ-1. Дід їхній, отой самий військовий, помотавшись по гарнізонах (у Конотопі вони пожили недовго) теж на старість, як овдовів, переїхав до дочки, а дочка та, Антонова тітка, виходить, була ще до всього й видним комсомольським функціонером… Словом – окрім того будинку, були в них ще в Смоленську, здається, дві квартири.

Але про все по порядку – Лариса родичалася з Антоном, він їздив інколи до них в Росію, а вона сюди навідувалась, коли могла. І на їхнє з Іриною весілля приїжджала оце, і з Іриною потоваришувала гарно – знайшли вони спільну мову, словом. Видно, просила вона Ірину, по-перше, Антона підтримати, як-не-як – на два весілля по похорону, бо не встигли Антон з Іриною побратись – спочила Антонова мати, а тепер ось мала Лариса там, в Смоленську, заміж виходити – захворів Йванович і вмер врешті. Лариса знала, що Йванович був Антону за батька, то й переймалася тепер за брата. Що вже там на те її весілля, мовляв – встигнуть не встигнуть, хай лишень не сумує дуже. Либонь, таке вона і казала Ірині, а ще ж і те, друге…

Словом – Лариса давно вже радила їм, та що там радила – наполягала, щоби перебирались вони до них у Смоленськ. Хотіла віддати їм отой будинок у Талашкіно. Казала, мовляв, знаю, що ви, особливо Антон, до міста не дуже охочі, тож живіть там – там скрізь як село, і городик є, і тихо, і пройдеш по дорозі метрів сто – тут тобі і річенька в очеретах, тут тобі і поле неозоре, і дібровка в полі. А пройдеш в інший бік метрів двісті – тут тобі і селище міського типу з панельними брежнєвками та магазинами-ларьками. А зупинка автобусна там ледь не під самим домом – два кроки пройти. До обласного центру десять хвилин їзди маршруткою, а маршрутки ті ходять одна за одною. І роботу вам обом найдемо, дуже навіть легко, тут зарплати навіть вищі. Чого ви, мовляв, у тому селі своєму гибієте?

Але Антон противився. І прямо наче не відмовляв, боячись, либонь, образити сестричку ненароком, але все ж бурчав ото – та хай, та подивимось, та хтозна, як воно… Був він узагалі по натурі неповороткий, не схильний до різких рішень. Отож і вирішила Лариса поміняти тактику – загітувати спочатку Ірину, а там уже хай вона Антона допиляє. Вона за Ірину Антону завше казала жартома: «Та твоя дворянка – вона розторопніша, ніж ти, буде».