Мисливці за головами

Ну-ну. От якраз вірити мені і не варто.

Так, я припустив би Келлі. Або Амрупа. Судячи з прикиду, цей чувак принаймні не з тих великих, безпонтових, неексклюзивних контор на кшталт «Manpower» чи «Adecco». Але і не з цих мікроскопічних і розпонтованих типу «Hopeland», бо тоді б я знав, хто він. Звісно, він може бути із солідної контори середнього рівня понтів, як, наприклад, «Mercury Urval» чи «Дельфа», або з якоїсь дрібної, зовсім без понтів і без імені, які наймають керівників середньої ланки і тільки з нашого дозволу та конкурують з нами, великими хлопчиками. І програють, і вертаються назад, підшукувати директорів магазинів та головних бухгалтерів. І шанобливо вітаються з такими, як я, сподіваючись, що, можливо, одного разу ми про них згадаємо і покличемо до себе на роботу.

У нас, мисливців за головами, не існує жодних офіційних рейтингів, жодних досліджень суспільної думки, які є в агентів з нерухомості, жодних щорічних фестивалів з винагородами, як у телевізійників чи рекламників. Але ми знаємо. Знаємо, хто цар гори, хто серйозно ризикує, а кому гаплик. Ми здійснюємо подвиги у тиші, а ховаємо у гробовому мовчанні. Та цей хлопчина, який щойно зі мною привітався, знає, що я — Роджер Браун, мисливець за головами, який жодного разу не запропонував кандидатові роботи, яку б той не отримав, який, якщо виникає потреба, заплутує, примушує, ламає кандидата і приставляє його до стіни, той, чиїм оцінкам клієнти сліпо довіряють і без жодних сумнівів вручають долю своєї фірми у його — і тільки його — руки. Інакше кажучи, не рада директорів порту Осло призначила нового керівника транспортної служби, не автопрокатний концерн AVIS — керівника відділення «Скандинавія», і, звісно ж, не комунальне управління призначило директора електростанції у Сирдалі. А я.