Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

У сірому світанковому світлі я виліз із підземелля і замкнув ланцюг на дверях. Я вже не був юнаком, хоча мене холодила лише двадцять одна зима. Селяни, які встали спозарання і бачили, як я повертаюся додому, дивно поглядали на мене і чудувалися зі слідів розгульного бенкету, які вони бачили на тому, кого знали як стриманого і усамітненого чоловіка. Я не з’являвся батькам на очі, аж доки не освіжився довгим сном.

Звідтоді я щоночі проникав до склепу; споглядаючи, чуючи і роблячи речі, про які я ніколи не розповідатиму. Моя мова, завжди чутлива до сторонніх впливів, першою зазнала змін; невдовзі помітили архаїку, що раптово з’явилася у моїй дикції. Згодом у моїх манерах проступила дивна сміливість і нерозсудливість, аж доки, попри моє природжене відлюдництво, я несвідомо став провадити світський спосіб життя.

Раніше мовчазний, я враз зробився красномовним, то вдаючись до легкої іронії Честерфілда[3], то до безбожницького цинізму Рочестера[4]. Я виявляв дивовижну ерудицію, геть відмінну від чернечої мудрості, якою я захоплювався в дитинстві; змережив усі форзаци своїх книжок дотепними експромтовими епіграмами в стилі Ґея, Пріора і своєрідної дотепності римувань Авґустина. Одного ранку за сніданком я наблизився упритул до катастрофи, продекламувавши у виразно хтивій манері потік вакхічних непристойностей вісімнадцятого сторіччя; дещицю георгіанської грайливості, яка ніколи не була занесена в книжки, щось на кшталт цього: