Говард Філіпс Лавкрафт. Повне зібрання прозових творів. Том 1

Відповідно, я став рідше чатувати перед провологлою брамою, а більшість часу проводив за іншими, не менш дивними заняттями. Іноді я дуже тихо вставав уночі, прокрадаючись, щоб погуляти тими цвинтарями і могильниками, на які мене не пускали батьки. Я не скажу, що я там робив, бо я і сам до кінця не певен у реальності тих речей; знаю лише, що після моїх нічних блукань вдень я часто вражав близьких своєю обізнаністю з темами, забутими уже багато поколінь. Після однієї такої ночі я здивував усіх незвичними подробицями похорону знаного у наших краях багатого і знаменитого сквайра Брюстера, якого поховали у 1711 році і чий сіруватий надгробок із різьбленим черепом і перехрещеними кістками поволі розсипався на порох. Охоплений дитячою уявою, я розповів не тільки про те, що грабар, Ґудмен Сімпсон, перед похованням поцупив у покійного черевики зі срібними пряжками, шовкові гетри і сатинові панталони, але й те, що сам сквайр, лежачи у летаргійному сні, наступного дня після похорону двічі повернувся у вже засипаній могилі.

І все ж думка про те, щоб увійти до склепу, ніколи мене не полишала; до того ж її підхльоснуло несподіване генеалогічне відкриття, що моя рідня по материнській лінії мала віддалений зв’язок із, як вважалося, вимерлим родом Гайдів. Останній в родині по батьківській лінії, я був так само останнім і в цьому більш давньому і таємничому роді. Нетерпляче чекаючи часу, коли зможу пройти крізь ті кам’яні двері і спуститися вниз слизьким каменем східців у темряву, я почав відчувати, що цей склеп — мій. У мене з’явилася звичка уважно вслухатися у глибини ледь прочиненої брами, обираючи для цього дивного заняття свій улюблений опівнічний час. До свого повноліття я вже встиг витоптати невеличку ділянку у моріжку перед запліснявілим фасадом на схилі пагорба, водночас дозволивши довколишнім рослинам оточити це місце і переплестися над ним, ніби утворюючи стіни і стелю лісової хижі. Ця хижа була моїм храмом, зачинені двері — святинею, і там я лежав, простягнувшись, на порослій мохом землі, плетучи дивні думки і марячи дивними снами.

Ніч мого першого одкровення видалась задушливою. Мабуть, я заснув від виснаження, бо коли почув голоси, у мене було чітке відчуття пробудження. Я не певен, чи варто розповідати про їхні відтінки і акцент; я говорити не буду про їхні особливості; можу тільки сказати, що вони дуже різнилися за словниковим запасом, вимовою і способом артикуляції. У тій притишеній розмові вчувалися всі відтінки новоанглійського діалекту — від незграбних складів пуританських колоністів до чіткої риторики п’ятдесятирічної давності, хоч я це помітив лише згодом. У той час, власне, мою увагу від цього відвернула інша цікава річ — настільки невловима, що я не візьмуся стверджувати напевне, чи було це насправді. Я не відразу усвідомив, що варто було мені прокинутись, як у підземній гробниці враз згасло світло. Не думаю, що я був вражений чи піддався паніці, але знаю, що та ніч змінила мене — всерйоз і назавжди. Повернувшись додому, я цілеспрямовано подався до трухлявої скрині на горищі, у якій знайшов ключ, і ним наступного дня легко відімкнув ту перепону, яку так довго і намарне штурмував. Коли я вперше увійшов до підземелля у занедбаному схилі, довкола розливалося м’яке світло пізнього пообіддя. Я був ніби зачарований, моє серце калатало від радощів, які я навряд чи можу описати. Щойно я причинив за собою двері і спустився слизькими сходами при світлі єдиної свічки, як зрозумів, що знаю дорогу; і хоч свічка потріскувала у затхлому повітрі цього місця, у пліснявій атмосфері гробниці я напрочуд почувався ніби вдома. Роззирнувшись, я побачив багато мармурових плит, на яких покоїлися труни або їхні рештки. Деякі з них були запечатані і неторкані, а деякі уже майже розсипались, залишивши по собі лише срібні ручки і таблички, розкидані серед купок блідого пороху. На одній з табличок я прочитав ім’я сера Джофрі Гайда, який приїхав із Сассекса у 1640 році і помер тут через кілька років. У добре помітному алькові була одна непогано збережена домовина, поки що порожня, підписана лише єдиним іменем, від якого я водночас усміхнувся і здригнувся. Якийсь дивний порив змусив мене залізти на широку плиту, загасити свічку і влягтись у порожню домовину.