Джордж і корабель часу

Розділ третій

к тільки на обрії замайоріла корпорація «Едем», діти, мов за командою, познімали шоломи й вишикувалися до виходу.

— Едем? — перепитав Джордж, опинившись надворі й кліпаючи очима від яскравого світла. — Міні-боти казали те саме слово. Що воно означає?

— Райський сад, — пояснив Бульцман. — За деякими джерелами, у тому саду зародилося життя.

— А чому там написано «У найкращому з усіх можливих світів»? — запитав Джордж.

Але в той момент діти з роботами чемно рушили вервечкою до будівлі.

— Пішли за ними, — шепнув Джордж.

Бульцман замикав шеренгу, горою нависаючи над дітлахами та їхніми роботами. Джордж не уявляв, що робити далі. Треба знайти, хто б міг їм допомогти чи принаймні пояснити, де вони опинилися і що взагалі діється.

Вони пішли слідом за дівчинкою з довгим хвостом та її роботом в окулярах. Діти увійшли до будівлі з великим гарним куполом.

— По-моєму, ми злилися з натовпом, — зрадів Бульцман.

Насправді вони з Джорджем — замурзані нечупари, втомлені від довгої мандрівки, — дуже виділялися в юрбі охайних, чистеньких і чемних школяриків та їхніх химерних, але милих роботів.

— А, по-моєму, ні, — збентежено мовив Джордж. — Хоча вони взагалі не помічають, що відбувається довкола. Таке враження, що вони десь не тут.

Але він помилявся. Старша дівчинка з елегантним роботом в окулярах обернулась і побачила їх. Вона здивовано витріщилася на Джорджа, ніби той щойно звалився з неба; зрештою, так і було, тільки вона, звісно, цього не знала.

— Перепрошую! — вигукнула вона. — А ви хто такі? І що робите на нашій шкільній екскурсії? Ох, найкращий зі світів! — вона ляснула себе по чолі. — Це аж два запитання. Я за кілька дампів вичерпаю свій ліміт!

Джордж розгубився — про що вона говорить? Він спробував вигадати відмовку, щоб якось пояснити, звідки він узявся посеред пустелі у скафандрі і в товаристві підгорілого робота-велетня. Але в голові стояв туман, нічого вигадати не вдалося, тож він вирішив сказати правду.

— Я... Я... — пробурмотів Джордж.

Раптом робот-компаньйон нахилився до дівчинки і щось прошепотів їй на вухо. Вираз її лиця змінився.

— Он як! — вигукнула вона; її очі округлилися й заблищали. Тепер дівчинка дивилася на Джорджа зі співчуттям. — Ясно!

Джордж іще більше розгубився. Він перевів погляд на робота. Йому здалося — чи робот в окулярах справді йому підморгнув?

— Мені дуже шкода, — співчутливо сказала дівчинка. — Як жахливо! Ти все втратив! Як прикро! Мій робот каже, що ти біженець.

Останнє слово вона сказала пошепки.

— А ще він сказав, що я більше не можу ні про що тебе питати, бо вже вичерпала свій ліміт запитань.

Джордж не знав, що відповісти, але, на щастя, Бульцман прийшов йому на допомогу. Він скористався новими знаннями про людські емоції й підтримав розмову.

— Ага, — зітхнув пошарпаний робот-гігант. — Дуже прикро...

Здавалося, він от-от розплачеться.

— Ви перетнули Кордон? — пошепки запитала дівчинка. — Прибули з Потойбіччя?

Вона обернулася до свого робота і квапливо сказала:

— Це не запитання, а твердження!

Бульцман хоробро кивнув.

— Я не можу про це говорити, — зітхнув він, погладивши носа металевим пальцем. — Дуже болісні спогади.

— Я все розумію! — тут же відповіла дівчинка. — Більше не буду про це згадувати. Що ж, вітаємо! В Едемі ви будете у безпеці.

— Це найкращий з усіх можливих світів, — додав її робот. Джорджеві здалося, що в його словах прозвучали нотки сарказму.

— Ви такі відважні! — сказала дівчинка й, обернувшись до робота, запитала: — Можна я використаю кілька запитань із завтрашнього запасу? Ну будь ласка! Обіцяю, що завтра взагалі нічого не питатиму.

Робот кивнув.

— А ви були в таємному ізоляторі в пустелі?

— Були, — до Джорджа повернувся дар мови.

Він тільки частково збрехав, адже в космосі вони теж були наче в таємному ізоляторі.

— Бачу, ти любиш ретро-ботів, — мовила дівчинка. — Справжній музейний екземпляр!

Бульцман скривився, але промовчав.

— Що ж, раз тебе відправили сюди, значить, ти найкращий з усіх у Потойбіччі й мені нема чого боятися! — сказала дівчинка. — Але ми майже нічого не знаємо про тебе, бо ти заблокував наші канали. Як тебе звати?

— Джордж, — відповів хлопець. — А тебе?

— Геро, — відповіла дівчинка. — Мене звати Геро.

— А мою сестру — Гера! — сказав Джордж. Цікаво, де тепер його нечемні сестрички-близнючки?

— У тебе є сестра? — спантеличено перепитала Геро.

Але розмова перервалася, бо довкола них з’юрмилися менші дітлахи. Вони вже познімали свої шоломи й тепер притискали їх до грудей, наче найцінніші скарби. Усі школярі мали на спинах невеликі балони, схожі на той, що був у Джорджа. Зблизька хлопець побачив, що вони мали ще й маски на обличчях, від яких до балонів вели трубки.

— Привіт! — усміхнулася до Джорджа маленька дівчинка. — Ти хто?

«Хух, як добре чути, що вони таки розмовляють», — подумав Джордж. Він трохи заспокоївся.

— Мене звати Джордж, — відповів він. — Я тут уперше.

— А це твій робот? — запитала дівчинка, тицьнувши на Бульцмана, який горою височів над зграйкою дітлахів. Біля дівчинки стояв маленький, дуже милий робот із великими, мов блюдця, очима, шовковистим волоссям і виразними рисами лиця.

— Так, — відповів Джордж.

Бульцман зобразив на лиці свою найчарівнішу усмішку.

— А він страшний, — здригнулася дівчинка.

Її робот тут же розплакався. Бульцман обернувся, щоб ніхто не побачив, як йому образливо таке чути.

— ВІН ЩО — ТВІЙ? — до Джорджа підбіг хлопчик, якому ніяк не стоялося на місці.

— Ага, — кивнув Джордж.

— ОГО-ГО! ТАКИЙ ЗДОРОВЕННИЙ!

Хлопчик теж мав свого робота, якому, схоже, бракувало почуття гумору.

— Ти говориш заголосно, Герберте, — прогудів робот. — Я мушу перевірити рівень цукру в твоїй крові й повідомити про це твого опікуна.

— ОЙ! ВИ... бачте... — знічено прошепотів хлопчик.

— А хто тут головний? — Джордж обернувся до Геро. — Тут є хтось з дорослих?

— Головний? — здивувалася Геро. — А нащо нам тут хтось із дорослих за головного?

— Ну а де ваша вчителька? — запитав Джордж.

Геро розгубилась.

— Але ж із нами роботи. А вони постійно на зв’язку з нашими опікунами і зі школою. Цього досить. Дивно, що в Потойбічні не так!

— У Потойбічні не так... — повторив Джордж її слова, не знаючи, що ще сказати.

Робот Геро вирішив вставити свої п’ять копійок.

— Потойбіччя дуже схоже і водночас не схоже на Едем, — загадково сказав він.