Пролог
овідомлення скопійоване у буфер! — прохрипіла комунікаційна система. — Доплерівська корекція застосована.
Досі всередині космічного корабля «Артеміда» панувала моторошна тиша. Аж раптом озвався людський голос — страшенно лютий:
— Джордже! Це твоя мама! — гучно пролунало з динаміка.
— Ой! — зойкнув Бульцманів Мозок — робот-велетень, єдиний супутник Джорджа на цьому гігантському космічному кораблі. — Може, я привітаюся з твоєю мамою, га? Вона ж, мабуть, сумує за нами!
— Ні! — Джордж підлетів до передньої частини корабля.
Коли він застрибнув у «Артеміду» на Землі, то й гадки не мав, яка шалена мандрівка чекає на них із Бульцманом. Здавалося, що вони заскочили на дикого жеребця, який із космічною швидкістю помчав галопом куди очі бачать.
— Ну, взагалі-то... — сказав він, зупинившись трохи далі від слухавки, щоб сердита мама його не почула, — може, ти б сказав їй, що то була твоя ідея?
Він благально глянув на пом’ятого старого робота. Бульцман недавно стрибнув із космосу на Землю і трохи підсмажив собі руки й ноги — тієї миті, коли влетів у земну атмосферу. Кожного разу, як Джордж дивився на робота, нагадував собі: поза межами корабля він сам ніяк не виживе.
— Але ж то була не моя ідея, — здивувався Бульцман. — Не думаю, що викривлення реальності якось допоможе нам вибратися з цієї халепи.
Робот Бульцман уже добре вивчив людські емоції, але однієї з найулюбленіших людських звичок — обманювати — досі не опанував.
Джордж і сам розумів, що розповідати мамі байки — то не вихід. Хоч що там сталося насправді, тепер вони з Бульцманом застрягли на космічному кораблі, який мчав усе далі й далі від Землі. І вони уявлення не мали, як повернутися додому. Джордж узяв мікрофон.
— Мамо! — сказав він.
— Джордже! — у металевому голосі прозвучали і сердиті, і радісні нотки. Мама, схоже, плакала й сміялася одночасно — якщо таке, звісно, може бути. — Джордже!
— Привіт, мамо! — відповів Джордж.
— Синку, де ти? — запитала мама. — Тільки не кажи: «В космосі», — бо я вже в курсі — дякую, Джордже Ґрінбі. Джордже? Джордже!
— Алло! Я тут, мамо! — сказав хлопець.
Раптом він зрозумів, що мама його не чує. Повідомлення з космосу надходили на Землю із затримкою, тому мама могла говорити до нього, але відповідей його не чула, бо ті ще не долетіли до неї крізь космос. І взагалі, мама ж могла сказати ці слова кілька годин чи навіть днів тому — тепер її, цілком можливо, навіть нема коло слухавки і його відповіді до неї не долетять. Джордж посумнішав. Так дивно — начебто розмовляєш із мамою, а начебто й ні.
— Джордже Ґрінбі! — знову озвалася мама. — Як ти міг таке утнути — полетіти геть на тому дурнуватому кораблі, налякавши нас усіх до смерті?
Її голос обірвався — на лінії щось гуділо й потріскувало.
— Я не знав! — проскиглив Джордж у слухавку, знаючи, що мама його не чує. — Усе мало бути зовсім по-іншому!
Тоді, на Землі, йому здавалося, що пробратися на космічний корабель — ого-го яка пригода! Та ще й коли начебто знаєш, чим усе закінчиться. Після старту вони з Бульцманом мали відразу перебрати на себе управління кораблем і вивести його на земну орбіту Облетівши декілька разів навколо рідної планети, вони мали повернутися додому. І навіть якби батьки так розлютилися на нього, що ніколи більше не випустили б його в космос, він би все одно не пошкодував, що спробував політати на справжньому космічному судні.
Але не так сталося, як гадалося. «Артеміда», як виявилося, рухалась у власному ритмі. Схоже, вона дотримувалася заздалегідь визначеного курсу й не реагувала на їхні спроби той курс змінити. Корабель вилетів з атмосфери Землі, наче куля з гармати. Перед ними лиш промайнуло сіре обличчя Місяця, а Земля швидко перетворилася на світлу цятку вдалині — одну серед тисяч.
Тепер вони летіли космосом — повз ілюмінатори раз у раз проминали яскраві вогники зірок. Бульцман хотів було перебрати контроль у свої руки, але панель управління ніяк йому не піддавалася. Двійко мандрівників були такі ж безсилі, як салат у контейнері, що його вони знайшли в спеціальному відсіку корабля. Космічний салат ріс повільно й довго — так само і їм доведеться довго чекати, поки «Артеміда» врешті розкриє їм мету цієї подорожі. Може, вони летять на Марс — туди, куди начебто й мав свого часу прямувати цей корабель? Або на Європу, супутник Юпітера? Ох, довгенько ж їм доведеться летіти... Наразі здавалося, що вони з приголомшливою швидкістю мчать хіба що в темряву.
— Доброго дня, мамо Джорджа! — зарепетував Бульцман у слухавку. — У нас усе супер! Не хвилюйтеся — наше судно оснащене крутими амортизаторами, тому нас точно не розплющить під час сильного прискорення чи гальмування! Якщо це вас хвилювало, то...
Джордж сподівався, що Бульцманове повідомлення загубиться в космосі. Навряд чи його мама саме це хотіла почути. Раптом знову почувся мамин голос — він пролунав гучно і чітко.
