Повернення короля [с иллюстрациями]

Піпін зашарівся і забув про страх.

– Навіть наймогутнішого воїна може вбити одна-однісінька стріла, – сказав він, – а Боромира прошила безліч стріл. Коли я востаннє бачив його, він прихилився до дерева і виймав зі свого боку стрілу з чорним оперенням. Потому я знепритомнів і потрапив у полон. Відтоді я не бачив Боромира й нічого про нього не знав. Але я шаную його пам’ять, бо він був дуже хоробрий. Він помер, захищаючи нас: мого родича Меріадока і мене, – коли солдати Темного Володаря гналися за нами лісом; і, хоча Боромир зазнав невдачі й загинув, моя вдячність від того не зменшилася.

Сказавши це, Піпін поглянув старцеві в очі, бо в ньому якось дивно озвалася гордість, уражена зневагою та підозрою, які звучали в холодному Намісниковому голосі.

– О, так, гобіт, півмірок із північного Ширу, може мало чим прислужитися такому могутньому володареві людей, як ти, проте, хай який я вже є, всі мої знання й уміння віднині до твоїх послуг, аби хоч так я сплатив мій борг.

І відкинувши край сірого плаща, Піпін витяг свого маленького меча і поклав його до ніг Денетора.

Бліда посмішка, наче проблиск холодного сонця зимового вечора, промайнула на обличчі старого, і він, схиливши голову й відклавши розколотий ріг, простягнув руку до Піпіна й промовив:

– Дай мені свою зброю!

Гобіт підняв меча і подав його Денеторові руків’ям уперед.

– Звідки в тебе це? – запитав Намісник. – Цьому лезу вже не одна сотня років. Його-бо виготовив наш народ на Півночі в давно минулі дні, чи не так?

– Цей меч узято з курганів на кордонах мого краю, – відповів Піпін. – Але там нині мешкають лише зловісні духи, і з власної волі я про них не розповідатиму.

– Бачу, тебе обплутали таємничі історії, – промовив Денетор, – і це вкотре доводить, що зовнішність – оманлива, принаймні зовнішність півмірка. Я беру тебе до себе на службу. Бо тебе не залякати словами і ти красномовний, хоча мова твоя звучить дивно для мешканців Півдня. А нам у прийдешні дні потрібен буде кожен, хто знає вишукану мову, великий чи малий. Тож присягни мені!

– Візьмися за руків’я меча, – озвався Ґандальф, – і повторюй за Володарем, якщо ти впевнений у своєму рішенні.

– Я впевнений, – відказав Піпін.

Тоді старець поклав меча собі на коліна, Піпін узявся за його руків’я і повільно проказав за Денетором:

– Ось я присягаю вірою та правдою служити Ґондору, а також Володареві та Наміснику цього королівства, говорити і мовчати, діяти і не діяти, приходити й відходити, у злиднях і у багатстві, у часи війни та миру, за життя і за мить до смерті, віднині й довіку, доки мій володар звільнить мене од цієї клятви, або смерть забере мене, або ж загине світ. Так присягаю я, Переґрін, син Паладіна зі Ширу з роду півмірків.

– А приймає цю присягу Денетор, Ектеліонів син, Володар Ґондору, Намісник Верховного Короля, і не забуде її, і винагородить належно за кожну заслугу: любов’ю – за вірність, шаною – за мужність, помстою – за клятвовідступництво.