Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
Кому весілля, а курці смерть, як любила говорити моя покійна бабуся Наталя Артемівна. Нашому начальству навіть не дали виїхати на місце пригоди — потягли спочатку на Богомольця, а потім на Орджонікідзе, у відділ адмінорганів ЦК. Що там було — можна собі уявити з такої подробиці: у нашого Генерала не дрижать руки навіть після літри випитого, а тут він по поверненню з Великої хати довго не міг втрапити ключем у замок свого кабінету.
Управа завмерла в очікуванні навіть не розносу і не роздовбону, а повного погрому з наступним «викинштейном» без вихідної допомоги. Проте, на наше здивування, Генерал розпочав оперативну нараду зі звернення, запозиченого у товариша Сталіна (сорок перший рік):
— Друзі мої!
Тут уже наш Старий не витримав, що з ним буває в надзвичайно виняткових ситуаціях, і наважився перебити старшого за посадою та званням:
— Товаришу генерал, вибачайте, але я розумію, що наші справи кепські, тому можете звертатися до нас не так офіційно. Наприклад: товариші офіцери.
Цей невибагливий жарт допоміг Генералові взяти себе в руки.
— Дякую, товаришу підполковник. Так от, ситуація, товариші офіцери, така, як у Криму: коли все в диму і ні чорта не видно. Словесні портрети бандитів лайна вартують, бо наступного разу вони свої бороди поголять… Хто сказав: відклеять? Сирота, ви? Дякую за підказку, але надалі перебивати мене не раджу. Зрештою, речових доказів у нас — як кіт наплакав. Є гільзи від колишніх службових пістолетів і саморобна картеч. От і все. Питання є?
— А рушниця, з якої зробили обріз? — це замполіт продемонстрував імітацію кипучої діяльності.
— Ви собі, товаришу полковник, хоч уявляєте, скільки у нас в одному тільки Києві зареєстрованої мисливської зброї? Нам треба робити щось одне: або ловити бандитів, або шукати обріз. Це за умови, що вищезгадану двостволку не купили або не вкрали десь в Улан-уде чи Петропавловську-Камчатському. Прошу реальні пропозиції. Сирота, чого ви на мене дивитеся, як сирітка на батюшку? Кажіть, не соромтеся. Виганяти всіх разом будуть. Незважаючи на звання і вислугу.
— Я так думаю, товаришу генерал, що охорону на ощадкаси можна і не ставити. Ця публіка туди більше не встромиться. Вони перечекають свята і придумають щось інше.
— Коли придумають, Сирота, не уточните?
— Гадаю, невдовзі. Але придумають.
Начальство замислилося над проблемою: послати мене культурно чи фольклорно. І тут встав Старий, мов той Олександр Матросов.
— А Сирота має рацію, товариші. Жадібність губить фраєрів. А ця публіка — люди серйозні. Знають, чим ризикують, і все прораховують. В ощадкасу вони точно більше не рипнуться. У мене взагалі таке враження, що у цих бандитів, як і у нас, все ще попереду.
Генерал аж застогнав. І скривився:
— Спасибі. Втішили, товаришу підполковник. То що тепер накажете робити? Роздати всьому керівному складу пістолети з одним патроном? А решті співробітників намилені мотузки? Ви знаєте, що нашого міністра відвезли до Феофанії?
— Не знав, товаришу генерал, але тепер у курсі. Бо я особисто до нашої міліцейської поліклініки прикріплений, що на Артема.
— Домовилися! Товариші офіцери, колгоспу більше не буде. До мене в кабінет зайдете ви, товаришу полковник, ви, товаришу підполковник… ну, і капітан Сирота.
На «нараді в верхах» Генерал остаточно прийшов до тями і повністю відновив бойову форму:
— Охорону в ощадкасах ми, звичайно, поставимо. За стандартною схемою: один у формі ховається в підсобці, другий в цивільному сидить в кутку залу і робить вигляд, що перевіряє лотерейні квитки. Все нормально і ніякої паніки. Стосовно рушниць, то потрібних нам ми, звичайно, не знайдемо. Але перевірку мисливської зброї влаштувати не завадить. Бо у райвідділах у деяких начальників уже павутина на вухах від нічогонеробства. Нехай попобігають. Їм корисно і нам спокійніше. Мовляв, ніхто не сидить склавши руки. Але то таке. Серйозні пропозиції будуть? Почнемо з молодшого за званням.