Непосидючі покійнички
- Автор: Лапикура Валерий Павлович, Лапикура Наталья Михайловна
- Год: 2006
- Язык: украинский
- Год: Нора-Друк
- ISBN: 966-2961-03-8
- Жанр: Другие детективы
Электронная книга - «Непосидючі покійнички». Краткое содержание книги:
У ваших руках третя книга багатотомного серіалу «Інспектор і кава». Автори визначили цей жанр, як детектив у стилі «ретро». Головний герой серіалу — капітан міліції Олекса Сирота — служив у Київському карному розшуку в 70-х роках вже минулого століття. Це були часи, коли чесний міліціонер перебував під жорстким контролем компартійних органів, прокуратури і кадебе. Прагнення реального прообразу героя бути порядним слідчим коштувало йому життя.
— Чистісінький тобі Шолом Алейхем, — зітхнув Олекса.
— Не кажи, — підтримав я. — До речі, зверни увагу, євреї, а чай п’ють із російського самовара.
— Ти, шовініст недороблений, — остудив мій патріотизм Олекса. — Самовар, між іншим, не росіяни вигадали, а китайці.
— Зате заварка справжня єврейська. «Пісі сирітки Хасі».
Тим часом сімейство закінчило виховувати несвідомого Ізю і перейшло до популярної теми: їхати чи не їхати?
— Куди ми поїдемо? Там же ці араби, вони стріляють! Треба зачекати, хай усе втихомириться.
— Кому ми там будемо потрібні, як усе втихомириться?
— Давно треба було їхати, — втрутилася прабабуся. — Ще тоді, коли броненосець «Потьомкін» у дев’ятсот п’ятому році стріляв по Одесі.
Ми вже збиралися йти, аж тут з середини кімнати на підвіконня стрибнув величезний розгодований котяра з мордою, ширшою від дупи. Він презирливо зміряв нас з Олексою поглядом, мовляв, а що ці два гої роблять на нашому кутку, а потім демонстративно всівся спиною до нас, звісивши на вулицю розкішного пухнастого хвоста.
Такої зневаги не стерпів би навіть найполум’яніший інтернаціоналіст. Олекса покрутив головою і миттю збагнув, чим саме допомогти героїчному палестинському народу в його боротьбі з міжнародним сіонізмом. За крок від нас на мотузці досихала чиясь білизна. Сирота відчепив найбільшу прищепку і блискавично защемив нею кінчик хвоста єврейському котові.
Навіть якби скотинка тільки заверещала, то й цього було б досить, аби обірвати найзатятішу політичну дискусію. Але ж воно ще й стрибнуло! І то так, що спочатку протаранило старожитню люстру, позбивало з неї залишки скляних висульок, а потім гепнулося в самий центр столу, примудрившись втрапити всіма чотирма лапами в чотири чашки з гарячим чаєм! За мить по столу з диким нявом пронісся маленький тайфун, який змів на підлогу посуд і кондитерські вироби. Останнім — на коліна господарю — гепнувся і перевернувся самовар. Від дикого реву потерпілого пішла луна аж на Трухановому острові.
— Це Маєвські! — осінило когось із сімейства. — Це вони, жидівські морди. Їхня прищепка, дивіться, підписана!
І всі, хто сидів за столом, викотилися слідом за котярою бити пики Маєвським. Де жили Маєвські, ми зрозуміли за хвилину, коли з сусідньої квартири почулися глухі удари, жіночий вереск, соковиті російські та єврейські матюки, а потім на вулицю крізь зачинені вікна почали випадати меблі і самі Маєвські.
Ми відбігли на протилежний бік вулиці, забувши, куди ми спочатку йшли. Такий театр, та ще й на халяву! Проте коли до напівзруйнованого вже будинку почали підкочуватися з усіх боків таксі та приватні машини, з яких вискакувало підкріплення для обох сторін і тут-таки на проїжджій частині сходилося в рукопашному бої, нам стало не до сміху.
— Робимо ноги! — скомандував Олекса. — Бо здається, в цьому хамішуцері тільки ми з тобою православні. Тікаймо, бо зараз із нас національну меншину зроблять!
На підтвердження цієї слушної думки над нашою головою розчинилося вікно і чийсь сонний голос із характерними інтонаціями поцікавився:
— Ш-шо таке — погром?
Хтось невидимий із темного підворіття відгукнувся:
— Гірше! Громадянська війна! Ціперовичі Маєвських б’ють.
— Е зухен вей! — вжахнувся той, що над нами. А Олекса гукнув:
— Чого рота роззявив? Бігом звідси!
На Андріївському узвозі вже чулося бухання чобіт і міліцейські свистки. А десь від Нижнього валу пробувала голос сирена ментівського «газика». Тому ми помчали дворами до дерев’яних сходів, котрі останні тисячу років з’єднували Гончарівку з Княжою горою, і швиденько збігли ними до історичного музею. Судячи з какофонії, що долинала знизу, побоїще набирало масштабності. Кілька разів глухо бахнула мисливська рушниця.
— Шістнадцятий калібр, — професійно відзначив Олекса. — Будемо сподіватися, що це попереджувальні вгору.
Через кілька днів ми — виключно з цікавості — зазирнули на поле бою. Замість клопівника стирчали самі руїни. Сусіднім будинкам теж перепало, щоправда, не так масштабно — жодного цілого скла.