Якоб вирішує любити
- Автор: Флореску Каталин Дориан
- Год: 2016
- Язык: украинский
- Год: Книги-XXI
- ISBN: 978-617-614-134-1
- Переводчик: Юрий Богданович Прохасько
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Якоб вирішує любити». Краткое содержание книги:
Це історія про любов і дружбу, втечу і зраду, про те, як здатність любити може дати людині силу винести всі поневіряння. Якобова історія, що розгортається в часовому проміжку від кінця 20-х до початку 50-х років XX ст., виростає до родинного епосу, який пружно, в яскравих і фантастичних образах розповідає історію Обертинів упродовж 300 років, починаючи від Тридцятирічної війни в Лотаринґії.
Наприкінці ХVIII ст. Якобові предки, як і тисячі інших, шукаючи кращого життя, вирушили в небезпечний шлях з Лотаринґії у Банат, в надії здобути там щастя і власну землю. Якоб стає свідком боротьби за владу і майно, його зраджує власний батько, він втрачає своє перше кохання. Та знову й знову знаходяться люди, які допомагають йому вижити в історичних випробуваннях — диктатурах і депортаціях з їх гротескними і катастрофічними наслідками — і зважитися почати все спочатку.
В цій ніжній та захопливій книжці ми також знаходимо неймовірний концентрат європейської історії.
Образ світу, що ніяк не може втихомиритися.
* * *
Якоб стрепенувся.
— Її дім? Згорів? — перепитав він.
— Ми намагалися врятувати все, що можливо, та нас було замало. А допомагати в нас — справа честі. Але її не люблять, відколи вона повернулася з Америки. Розповідають усяке. Ви тут через неї?
Якоб відповів не одразу, здавалося, його думки зайняті чимось іншим, бо він надовго замовк.
— Тобто у неї нічого більше немає?
— Я б так не сказав. Є ще досить. Але чому Вас так цікавить Ельза?
Якоб запхав аркуш до кишені і роззирнувся, наче шукаючи чогось певного. І коли Непер вже не сподівався відповіді, випалив:
— Бо я з нею одружуся. Чи не знайдеться в тебе чистого вбрання для мене і бритви, брате?
То була перша велика ява мого батька. Він зійшов з Карпат, зійшов стрімкими плаями і протоптаними стежками, потічками й річками. Він зупинявся в селян і лісників, щоб заробити на дрібку мамалиґи та картопляної юшки, а потім рушав далі, гнаний страхом спізнитися. Так він дійшов до Банатської рівнини, яка простягалася перед ним, споловіла від сонця, порохнява і здиблена.
В Тімішоарі на малій пристані він вантажив міхи з борошном на австрійські судна і працював підмайстром у ремісників на Йозефспляці. Його цінували, він був міцний, витривалий і метикуватий, але не вмів коритися жодному майстрові. Одна-єдина думка гнала його далі й призвела до того, що одного дня він покинув місто в західному напрямку. На своєму шляху до Грозенау він чимало де побував, але ніде не зупинявся довше, ніж на два тижні.
Страх, що та сама думка може зродитися в когось іншого, що хтось може вирушити раніше, просуватися швидше і випередити його, не давав йому спокою. Аж поки одного дня, під час потужної бурі, він не з'явився у Грозенау, сам мов стихійне лихо. Та коли землетруси, посухи й повені минали, то цей засів наміцно. Спочатку в Непера, потім у моєї матері, а потім і в усіх інших.
Перші весільні дзвони задзвонили в Грозенау після перших поховальних — за бідолашним наймитом Маневром — 27 квітня 1773 року. У сільській хроніці записано, що пошлюблення відбулося з причини недозволеного злягання. Не те щоб у цій частині світу люди не любили паруватися, ні. Тупі, віддані на поталу своєму пожаданню чоловіки часто і грубо проникали в тіла своїх жінок.
То було їхнє єдине право, якщо зважати, що вони навіть собі по-справжньому не належали. Коли проїздив пан, барон Алвінці, вони притискали до грудей свої повстяні капелюхи, якщо то були шваби, або ж овечі кучми, якщо румуни, і кланялися. Коли пан висідав з брички, вони кидалися цілувати йому руку. Однієї руки бракувало для стількох уст.
Зате вдома всі були пани. Тваринне злягання, коли їх затоплювало збудження і пожадання — ось єдине, що належало їм безроздільно і винагороджувало за все. Воно та ще горілка в корчмі. Часто злягання відбувалося до світ сонця, не для того, щоб сховатися перед Господом, а тому, що лише в цій порі вони ще не були помучені. Очманілі від запаху стайні, калу й сечі в нічному горщику, від затхлого повітря, смородів з рота і вкритих кіркою бруду немитих ніг та тіл, потяті блохами й комарами, вони заповзали під сінник і швидко знаходили таке ж саме смердюче тіло іншого.
Втім, була ще одна причина, чому грозенаузці так завзято злягалися. Їх було всього двісті сімей, що поневірялися у своїх глинобитних халупах. Щоби перетривати, щоб ця немилосердна земля не поглинула їх і не знищила, вони просто приречені були плодитися. Ніхто не промовляв цього вголос, коли вони заселяли ці хижі, коли прийшла перша холерна моровиця, але всі це знали. Зрештою, така вже була їхня доля колоністів, саме тому і послала їх сюди австрійська цісарева. Не для того, аби вони вимерли, а для того, щоб осіли і множилися.
Тож так переспали і Людвикус Ґодрон з Анною Одромат, щоправда трохи необачно. Їм обом ще не виповнилося й шістнадцяти, і зналися вони всього кілька місяців. Злягання, що сталося не з волі Божої. Польовий сторож, який застав їх зненацька, засурмив у свій ріг, ніби сповіщаючи про пожежу, крадіжку чи ще якесь лихо. Вмить налякану пару оточила лайлива юрма, ще трохи — і над ними вчинили б розправу.
Своїм життям вони завдячували Фредерику Обертину, який заступився за них, вимагаючи скликати суд. Не те щоб він був надто милосердний, він вчинив так не зі співчуття, а тому, що був суддею. І його влада була у здійсненні правосуддя.