Закоłот. Невимовні культи
- Автор: Кузнєцов Володимир
- Год: 2020
- Язык: украинский
- Год: Видавництво Жупанського
- ISBN: 978-617-7585-20-5
- Жанр: Космическая фантастика
Электронная книга - «Закоłот. Невимовні культи». Краткое содержание книги:
Одвічна дилема Людини — який шлях є істинним? Per omnia saecula saeculorum, світ без кінця — чи Bellum omnium contra omnes, війна без кінця?
На материнському кораблі «Сінано» — найстарішому та найпотужнішому представнику Об’єднаного Флоту Імперії, спалахує заколот, кривавий та безжальний. Хто розпочав його, до чого він призведе, а головне — як пов’язаний із подіями тисячолітньої давнини, що вже стали наріжним каменем історії людства?
Штурмовик відступив від терміналу, розвернувся та рушив далі, незважаючи на кульгаву постать, що йшла йому навперейми. Їхні траєкторії перетнулися за шість секунд. Броньована долоня впала на лоб жінки, встромила великий палець у очницю, натиснула… череп з хрускотом розлетівся на оприски. Тіло незграбним мішком повалилося на підлогу.
Рожеві та меркурієві спалахи химерним візерунком вихоплювали з пітьми обличчя, сплетене з металу, пластику та фрагментів живої плоті. Найбільш по-людському виглядали вуса, акуратно розчесані та намащені, з гострими кінчиками. Нижня губа також була органічною, але підборіддям вже проходив тонкий шов, єднаючи плоть з біополімером. Нижня щелепа була штучною; звивисті кабельні жмутики єднали її з черепом — інколи приховані, інколи — пущені поверхнею. На титанових вставках тонким гравіюванням були нанесені низки прадавніх рун — обереги та ресивери. На шиї погляд привертала штучна гортань, складена з блискучої багатосекційної трубки. Жива плоть обліплювала її безформними наростами рубцевої тканини, серед якої можна було розгледіти мерехтливі оптичні лінії та синторганічні судини. Щуплі старечі плечі виблискували цупкими вставками біологічного полімеру, вкритими карбуванням таємних знаків. Кожен його елемент, ретельно відновлений з реліктових манускриптів і досліджений у лабораторіях Кіншаси, був запроваджений у серію і тепер працював як малий штатний інструмент Об’єднаного флоту Нової Імперії — черговий приклад синергії окультного знання й масової технології. Нанесені на живу плоть, такі руни, окрім основного свого ефекту, спричиняли нестерпний біль, якого не позбутися жодним анаболіком — тому зазвичай їх накладали на інтегрований біополімер, що мав налаштування нервової чутливості. Був іще один побічний ефект, так званий «фон» — відлуння енергетичних еманацій у свідомості та підсвідомості носія.
Маніпулятори кінцівок розбігалися мереживом оптичних та синторганічних відростків, з десяток зовнішніх шин єдналися до конекторів в оголених порожнинах під відкинутими пластинами штучного тіла. Центральна лабораторія «Сінано» реагувала на присутність гросінженера настільки бурхливо, ніби між ними відбувалося щось на кшталт статевого акту.
Одяг професора Зіверса — захисний робочий комбінезон окульт-інженера, вбраний на голе тіло (якщо ця мішанина штучного, синтезованого та природного взагалі може вважатися оголеною). Власний одяг Зіверс залишив у своєму попередньому прихистку, тож тут довелося роздягати вбитого марсіянина — триметровий зріст і тонка статура більш-менш відповідали непропорційній статурі професора, на відміну від однострою землян. Просторі штани, з’єднані із захисними магніточоботами, нагрудна пластина, шлейки через плечі, триремінний черес на талії. Фібра кольору свіжого глею — вогнисто-червона. В таких працюють у машинних відсіках чи в нежилих зонах. Звичайно, комбінезон був лише частиною обладунків окульт-інженера. Ще були куртка й шолом, і все це з’єднувалося в єдиний захисний покрив. Але професор Зіверс, зваживши теперішні обставини, вирішив, що користь від повного захисту не компенсує завад, які той чинитиме у роботі.
Етерно-магнітне поле у корабельному просторі-часі вібрувало так несамовито, що ця вібрація нагадувала конвульсії. Ним носилися ламані пакети кубітів, зациклені на себе сплутані частки… дикий код, що вже ніяким чином не служитиме кораблеві та екіпажу. Навпаки, цей непідконтрольний потік псував роботу більшості приладів — камери спостереження демонстрували хаотичні скупчення ядучо-барвистих вокселів, життєзабезпечення утворювало божевільні газові коктейлі в корабельній атмосфері, не забуваючи, однак, кип’ятити чи заморожувати їх час від часу; навіть глибинні аварійні системи, «остання лінія оборони», змонтовані на найпростіших (і тому найнадійніших) інструментах, повідомляли про порушення та відмови.
Пошкодження — як зовнішні, так і внутрішні — були значними, але не критичними. Професор Зіверс мав намір це кардинально змінити.
Кисті його рук, немов кібернетичні павуки, побігли по сенсору, керуючи тими небагатьма потоками, що ще були підконтрольні йому. Суглоби з білого пластику, дроти синтетичних м’язів, циліндри гідроприводів — усе це витанцьовувало в неймовірній складності та узгодженості, повертаючи до життя (хай на короткі хвилини) необхідні прилади та системи.
Губи мимохіть бурмотіли прокльони надто повільному й нечутливому інтерфейсу. Даремні прокльони — ілюзій щодо швидкості та точності механічного контакту Вольфрам Зіверс не мав від самого початку. Ризикувати прямим підключенням було рівноцінно спробі отримати доступ до системи, забивши в голову цвях, обмотаний парою кабельних жил. Результат настільки ж передбачуваний.