Посол мертвих

Після ватри дітей відсилали спати, хоча кому рано засинається в горах? Коли двері зачинялися, я підходив до вікна і дивився, як кажани літають над верхівками дерев, а над полем — світляки: неначе мільйони очей підморгували мені. Я думав про молитви, які щойно проказав: «Отче наш», «Богородицю», Ісусову молитву, — всі вони такі гарні, завдяки їм мені не було страшно, бо кожне моє слово було почуто. Вони весь час були біля мене. Були й у кімнаті, й надворі, там, де світлячки. Вони оборонять нас від росіян. Вони допоможуть моїм тіткам і двоюрідним вибратися зі старої країни. Я завжди додатково читав «Богородицю» за бабусю, батькову матір, котрої не бачив ось уже п’ятнадцять років. А тоді дивився в темряву, чекав, коли відчиниться світ і з тіней вийде бабуся.

Моє ліжко стояло в кутку під тією стіною, за якою мешкали Круки. Іноді мене будив галас у їхній кухні: крик Алекса, лайка Пола, бурчання Льва. Я знав, що батько їх б’є. Більшість батьків била своїх дітей. На тих, хто, як мої, цього не робив, дивилися зверхньо, як на слабких.

Коли Лев не грав у футбол, то походжав околицями зі сигарою в зубах, низько насунувши на очі дашок кашкета. Судини на його біцепсах були фіолетові. Я, бувало, дивився на шрам у нього під оком — подейкували, що то слід від кулі.

Алекс про биття ніколи не говорив, навіть коли в нього на щоці вилискував синець. Було важко уявити, як від такого удару не тріснула кістка, — вилиці Алекс мав тонкі та кутасті. Натомість він нервово про щось торохтів і вів до криниці біля сараю, де, за чутками, минулого літа потонула дівчинка. Алекс розповів: кажуть, ніби хтось її туди штовхнув. Але хто — невідомо. Він стверджував, буцімто її можна навіть почути, якщо прислухатися. Ми пропихали голови в темну яму і слухали.