Повернення "Галактики"
- Автор: Бережний Василь Павлович
- Год: 1978
- Язык: украинский
- Год: “ВЕСЕЛКА”
- Жанр: Научная фантастика
Электронная книга - «Повернення "Галактики"». Краткое содержание книги:
З Іваном Йосиповичем робилося щось незрозуміле. Він ніяк не міг заснути! І ліг так само, як завжди: голова на одній качалці, ноги на другій, і книжку взяв — не спиться, та й годі. Заплющив очі й навмисне почав хилити руку з книжкою — сон не з’являвся. Ліг боком, уткнувшись носом у саму клейончату спинку, почав сопіти. Не бере. Повернувся на другій бік — марно!
“Що це зі мною? — подумав старий. — Невже захворів?”
Зайшла Мар’янка. Ледве стримуючи сміх, сказала:
— То що, підемо, дідусю, до Дніпра?
— Відчепися ти зі своїм Дніпром! — роздратовано вигукнув Іван Йосипович. — Бачиш, я ліг відпочивати.
— Ви ж не спите!
— Коли б же не заважали, а то… Біжи пограйся у дворі, я годинку подрімаю, а тоді вже підемо, хай йому всячина.
Мар’янка побігла вистрибом. Тепер вона добре знала, що дідусь не спатиме. Адже коли Іван Йосипович попросив після обіду води, дівчинка заскочила до кімнати й капнула у склянку крапель п’ять золотистої рідини — для певності. Спочатку їй не вірилось, що від тих крапель дідусь не спатиме, думала, що дядя Віктор жартував. Дорослі ж часто говорять дітям таке, що аж смішно. Гадають, що діти всьому вірять. Але цього разу їй розповіли правду — дідусь не спить!
Через годину Мар’янка таки умовила Івана Йосиповича піти на Володимирську гірку — звідти ж так далеко видно Дніпро. Дідусь погодився, сподіваючись, що прогулянка на свіжому повітрі допоможе йому позбавитись безсоння. В легкому плащі, в солом’яному брилі він скидався на дачника. Почував себе добре, навіть бадьоро. Тривожився тільки, ще не вдалося поспати. “Ну, нічого, — заспокоював себе, — вночі надолужу”.
Іван Йосипович лежить горілиць і намагається заснути. Вікно відчинене, стиха шелестить листям горіх, наче сіє дощем. Ніч спокійна, тиха, замріяна. Вже давно не ходять трамваї, погасли вогні в будинках, змовкли пташині хори в садах і парках. Всі сплять. Один тільки Іван Йосипович не може заснути. Рахував про себе, дійшов щось до двадцяти тисяч, набридло вже, а сон як рукою зняло. Десь він читав, що для того, щоб заснути, є й інші способи. Наприклад, уявити малесенького слона чи верблюда, який все збільшується і збільшується до грандіозних розмірів, аж поки його контури не розпливуться, — саме тоді людина й засне. Уявляв. Спочатку слона, вірніше, слоненя — Раві чи Шаші. Роздував його в уяві до космічних розмірів. Не допомогло. Тоді таку ж операцію проробив і з верблюдом, бегемотом… Спати не хотілося.
“Треба вийти з Мурзиком на ганок, — вирішив старий. — Може, свіже повітря…”
Собачка зрадів цій оказії. Стиха повискуючи, плутався під ногами, наче підштовхуючи господаря до виходу. Іван Йосипович чалапкав, щоб нікого не розбудити: глупа ж ніч, усі солодко сплять.
Та виявилось, що спали не всі. З прочинених дверей кімнатки Віктора Вікторовича пробивалося світло. “Заснув і забув виключити”, — подумав старий і прохилив двері. Вчений сидів за столиком і щось занотовував на окремих аркушиках паперу.
Іван Йосипович злегка кашлянув, щоб звернути на себе увагу. Вчений обернувся і пильно подивився на господаря, ніби вивчаючи його обличчя. Потім усміхнувся і запросив заходити.
— Чого це ви не спите, добродію? — спитав Іван Йосипович, сідаючи біля відчиненого вікна.
Здавалося, йому було приємно, що не тільки він загубив сон.
— А ви? — посміхнувшись, спитав Віктор Вікторович.
— Та що не я… Старим людям часто не спиться.
— Ну, а я тепер зовсім не сплю!
— Що? — Іван Йосипович подався вперед. — Що ви сказали?
— Кажу, що я ось уже з широку не спав і п’яти хвилин.
— Ну, це вже ви той… — старий з острахом глянув на вченого. — Не жартуйте. Без сну людна й тижня не проживе.
— Це вірно. Але в мене є засіб для миттєвого сну. Я його так і назвав “Сомнус моментаріум”. Ось подивіться, — Віктор Вікторович вказав на пляшечку золотистої рідини, що стояла тут же, на столику, — оце він і є. Досить випити кілька краплин цього екстракту, щоб організм людини відпочив краще, ніж за сім-вісім годин сну.
— Так-так… — заговорив Іван Йосипович, з острахом поглядаючи на пляшечку. — Я завжди казав, що ви щось вигадаєте таке, що… Але цього не сподівався. Значить, геть сон?
— Геть.
— А… а що ж тоді вночі робити?
— Працювати, навчатися, займатися спортом, мистецтвом… Усе, що й удень. — Віктор Вікторович помовчав, а тоді заговорив із запалом: — Уявляєте, Іване Йосиповичу, людина спить третину свого життя. От скажімо, ви. Скільки вам — шістдесят п’ять?