Досвід коронації. Вибрані твори. Роман, повість, оповідання, есеї

— Я знаю цей вірш, — сказав я, відсуваючись. — То я тебе навчив. Без мене ти б і не чула про нього.

— Але ти встрентний! — обурилася Андруся вголос. — Чекай, най приїдемо на Погулянку. Віддам вовкові, жеби тя ізжер.

— І платити за тачку я не буду. Не маю стільки грошей, щоб зафундувати всі божевільні захцянки п'яної і взагалі причинної, а точніше — безпричинної — жінки.

— Жлоб рогатий, — негайно відреагувала Андруся. — Я сама заплачу.

— ЗаплачУ-заплАчу, цікаво тільки, чим, — зловтішався я, все послідовніше чуючи себе великим інквізитором.

— Хам, — спокійно сказала Андруся.

Ми вийшли біля винзаводу. За парканом торохтіли порожні пляшки і гуділи двигуни.

— Ну, то де твої солов'ї? І невже це кришталь видзвонює за мурами сього чудовного палацу?

— Стуль писок, — порадила Андруся.

У повітрі пахло акаціями і неабиякою сваркою, тож я неохоче примусив себе заткатися. Було вже геть темно. Гудіння заводу поволі стихло, а потім ми взагалі перестали чути сторонні звуки. Палахкотіли зорі, потріскували галузки під ногами, шелестіло молоде листя, сяяли зелено-живі вогники світлячків, дзюрчали джерела, скрикував невідомий птах, вивітрювався хміль, і все ставало на свої місця, я йшов за ледь помітною в темряві постаттю, несподівано розуміючи, як добре вчинила ти, забравши мене із виру світел і безлічі людських облич, не знаючи, як подякувати тобі, якими словами пояснити достовірність і єдино потрібність цієї ночі в ярах і лісах, між зірок і світлячків, між хмелем і тверезістю, між тобою і мною, між марнотним днем і цією ніччю, яка виявилася хлібом насущним марнотного дня; я не знав, що сказати, як перепроситися, і тоді Бог зглянувся над моєю німотою, бо я згадав про свищика, якого ми, дуріючи, купили вранці; свищика треба було наповнити водою, і я наповнив його найчистішою в нічному світі водою джерел; ти чула, що я зупинився, але продовжувала йти, все далі і далі, зникаючи в таємничому мороці, все глибше і глибше занурюючись у безгоміння темного снігу во облацех; і щоб зупинити тебе, щоб зберегти тебе і повернути, щоб помиритися з тобою і врятувати себе, я приклав свищика до губ і дмухнув; голос соловейка пролунав на весь ліс, чорно-срібною блискавкою розпанахав ніч і відчуження; голос соловейка зрушив тяжкі маси неблагополучного часу і задушливо тісного простору; вони щосили торохнулися один об одного і викресані небувалий грім світанкового року; і швидкі сніги повалили із зоряних небес, за одну мить з головою вкриваючи джерела і квіти; за одну мить пожовкло і обсипаюся листя, за одну-єдину мить ми опинилися по коліна в снігових заметах, а соловейко співав і співав, так, як Джим Моррісон або Дженіс Джоплін, ти стала, як укопана, я наздогнав тебе, провалюючись у невидимих під снігом і темрявою ямах, заплутуючись у хащах терену, ожини і синтаксичних періодів, розтопкуючи мерзлі афини і крижані кровинки трускавок, щосили вириваючи ноги з пасток детермінізму, хитро розставлених недобрими мисливцями по всій Погулянці; я наздогнав тебе і повернув обличчям до себе, щоб на власні вуста переконатися в тому, про що, забиваючи навіть голос соловейка, кричало серце; ти плакала, ну, певне ж, ти плакала, плакса, рюмса, тонкослізка, люба і кохана моя, єдина-єдина, найкраща в світі, залитому снігами і твоїми сльозами. «Хочеш, я дам тобі свищика?», — спитав я; «хочу», — схлипуючи, відказала ти.