Моя участь у визвольних змаганнях 1917-1920

Десятого дня вуличних боїв дійшла до нас чутка, що Січові Стрільці (СС-и), як охорона Центральної Ради, залишила Київ в дні 9. 2. 1918 р. й подались на Житомир, та що большевики окружають Київ зі всіх сторін. Наш комендант потвердив цю вістку і зарядив, щоб усі галичани покинули Київ, а наддшпрянці, яких мова не зрадить, щоб розбрились по Києві і в той спосіб укриваючись зберегли себе до слушного часу. Була 9-та година вечором. Ми зложили і поховали зброю та відійшли на Житомир. Довжелезна Житомирська вулиця була наслідком воєнних дій засипана побитим шклом та відламками цегли й каміння. Падав сніг і було холодно. Ми йшли з поспіхом, надслухуючи. Через якої пів години сніг перестав падати і ми побачили далеко перед собою маленькі білі дімки. Це вже були «дачі» на передмістях Києва. Нараз ізза вугла дому вискочило кільканадцять озброєних солдатів і дико закричали: «Пастой! Руки в верх, держи їх, це Петлюровци». Нас обскочили довкола і почали стягати наші наплечники. Я обізвався перший: «ми не Петлюрівці, ми австрійські воєнно-полонені вертаємось додому, в Австрію». «Врьош!» — закричали і піднесли приклади гвинтівок. «Ось вам посвідка!» і я показав свою виказку воєнно-поло-неного. Засвітили сірники і почали читати. Успокоїлись дещо і запитали другого з ряду, тов. Павла Дідуха: «А у тебе єсть документ?» Він показав виказку біженця з Сибіру з-над Єнісею. «Довольно, ухадіте і ночію не шляйтесь» — впав наказ.