Бухтик з тихого затону
- Автор: Руткивський Владимир
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Бухтик з тихого затону». Краткое содержание книги:
Тут ви прочитаєте про життя хлоп'ят у лісовому санаторії, про те, як хлопчик Сергійко придумав казку для хворої дівчинки. І так сталося, що вигадані Сергійком жителі лісу та затону стали просто необхідними в житті дітей, допомогли їм здружитися. А зерно добра, закладене в цій історії допомогло одужуванню дівчинки.
Проте Вiтько квапливо замотав головою. Бо кому ж хочеться нi за що нi про що отримати по шиї?
— Залиш мене в спокої з тiєю мухою! — сказав вiн. — Хiба не бачиш, що менi нiколи?
Вiтько був зайнятий надзвичайно серйозною справою. Вiн сидiв перед дзеркалом i корчив собi гримаси.
— Ти краще подивися, який зараз у мене на обличчi буде вигляд, — сказав вiн. — Тодi роззявив рота i розплющив очi так, мовби ненавмисне усiвся на їжака. — Ну як, схожий я на перелякану людину чи нi?
— Схожий, — визнав Сергiйко.
— То ж бо й воно, — сказав Вiтько. — Ми, актори, повиннi зображувати все на свiтi… — Пiсля цього вiн витяг губи у курячу гузку i випнув груди. — А тепер який у мене вигляд?
Сергiйко уважно подивився на товариша.
— Пришелепуватий, — вирiшив вiн.
— Сам ти пришелепуватий! — образився Вiтько. — Коли хочеш знати, це був войовничий вигляд. А зараз я тобi покажу, який вигляд має горда людина.
В цю хвилину за дверима прочовгали важкi кроки i почувся буркiтливий голос нянi тьотi Клави:
— Всiм приймати вiтамiни! Та не спробуйте тiльки обманювати, сама перевiрю!
В тому, що тьотя Клава це зробить, в санаторiї нiхто не сумнiвався. Вчора, наприклад, вона перевiряла, як приймає вiтамiни дванадцята палата, та сама, де проживав Васько Миколаєнко, суперник Вiтька по драмгуртку. I Васьковi дiсталося так, що вiн ладен був проковтнути потрiйну порцiю.
Тому Сергiйко, хоча й неохоче, все ж простягнув руку до тумбочки, в котрiй зберiгалися вiтамiни.
Вiтько Капустiн, не вiдриваючи погляду вiд дзеркала, теж узяв таблетку. Проте ковтати її не став.
— Гордим людям воно нi до чого, — сказав вiн i пожбурив таблетку в кватирку.
Сергiйко завагався. Все ж таки Вiтько неправий. Коли на те пiшло, вони приїхали сюди не тiльки вiдпочивати. Вони приїхали ще й лiкуватися.
Та з iншого боку…
Вiн обережно лизнув таблетку. Зовнi вона була нiчого собi, ковтати можна. Але всерединi, як вiн пересвiдчився, таблетка була такою гiркою, що навiть гiрчиця, та, що на столах у їдальнi, здавалася солодшою. I чому це всi вiтамiни такi несмачнi всерединi?
А може, воно й на краще, що несмачнi. Бо Сергiйко твердо вирiшив стати лiкарем. Тож йому буде робота — вiн створить такi таблетки, що вiд них дiтей i за вуха не вiдтягнеш. А поки що… Мабуть, нiчого не трапиться, коли хоч один день обiйтися без них.
I Сергiйкова таблетка також щезла за вiкном.
В палатi швидко сутенiло. В лiсовому санаторiї один за одним спалахували вогнi у вiкнах. В тому крилi, де оселилися дiвчатка, почувся дружнiй смiх.
«Бач, весело їм», — заздрiсне подумав Сергiйко i пiдiйшов до вимикача.
Вiтьковi, видно, теж обридло сидiти перед дзеркалом i корчити всiлякi пики. Вiн потягнувся i запропонував:
— Пiдемо на телевiзор?
— Не хочеться, — вiдказав Сергiйко. — Нiчого путнього сьогоднi немає, я програму дивився.
— Тодi… зiграємо в «морський бiй»?
— Давай…
Жорстока битва вже завершувалася, коли за вiкном почувся якийсь обережний шурхiт. Вiтько пiдняв голову вiд папiрця.
— Чуєш? — запитав вiн.
Хлопцi прислухалися. Через якусь мить шурхiт повторився. Тихий, майже зовсiм нечутний.
— Мабуть, кiшка, — сказав Сергiйко i схилився над зошитом.
— Ось я їй зараз покажу! — погрозливо мовив Вiтько. Вiн тiльки-но потопив ворожий есмiнець i мав войовничий вигляд. — Зараз вона в мене дiзнається, як вiдривати вiд роботи зайнятих людей!
Сергiйко не вiдповiв. Вiн роздумував над своїм ходом. I де той капосний Вiтько мiг заховати два торпедних катери? Чи не в оцьому ось кутку?
— А-а! — почулося раптом у нього за спиною.
Сергiйко швидко оглянувся.
Вiтько Капустiн, здається, збирався накивати п'ятами з кiмнати. На його обличчi дуже гарно, навiть неперевершено, вiдбивався переляк.
— Там… та-там… — затинаючись, белькотiв вiн i тицяв пальцем у вiкно. — Там не кiшка! Там хтось iнший!
Сергiйко притиснувся обличчям до шибки.
— Ну що? Роздивився? — запитував Вiтько. Його пальцi вже стискували дверну ручку.
— Нiчого нiби немає, — вiдказав Сергiйко. — Ану, вимкни свiтло!
Клацнув вимикач — i Сергiйко побачив якусь дивну мохнату постать. Вона прямувала до рiчки. З-пiд її нiг розлiталися бризки. На мить незрозумiла постать озирнулася, i Сергiйко здригнувся — таким жовтим надлюдським свiтлом спалахнули її великi круглi очi.
— Це був Бухтик? — запитала Оля.
— Так. Потiм я дiзнався, що в затонi живе не лише вiн один.
— В затонi??
— Еге ж. В нього там є сестри i батько. А також всiлякi знайомi. До речi, вони в нього i в лiсi є, не лише в затонi.
— I в лiсi… — повторила Оля за Сергiйком. — Ти менi й про них розкажеш?
— Коли тобi цiкаво — можу розказати.