Бухтик з тихого затону
- Автор: Руткивський Владимир
- Язык: украинский
- Жанр: Сказки народов мира
Электронная книга - «Бухтик з тихого затону». Краткое содержание книги:
Тут ви прочитаєте про життя хлоп'ят у лісовому санаторії, про те, як хлопчик Сергійко придумав казку для хворої дівчинки. І так сталося, що вигадані Сергійком жителі лісу та затону стали просто необхідними в житті дітей, допомогли їм здружитися. А зерно добра, закладене в цій історії допомогло одужуванню дівчинки.
I вона показала на стежку, що вела лiворуч.
Вони ще трохи посперечалися i врештi вирiшили iти кожна своєю дорогою.
Та незабаром матерi зустрiлися знову. Виявляється, вони iшли назустрiч одна однiй по круговiй дорозi.
— Не знаю, що тепер i думати, — тремтячим голосом призналася Олина мати. — Облуда якась. Чаклунство.
— Здається, ви маєте рацiю, — згодилася Сергiйкова мати. — Що ж нам тепер робити?
Зненацька їй здалося, нiби позад неї хтось тихо проказав: «Iдiть, звiдкiля прийшли…» Сергiйкова мати здригнулася з несподiванки i швидко озирнулася. Проте нiкого не побачила. Однi лише кущi непорушне стояли перед нею. А за ними — лiс.
— Ви нiчого не чули? — уривчастим голосом запитала вона Олину маму.
— Нiчого… Ой, гляньте-но сюди!
За кiлька крокiв вiд них височiв могутнiй дуб з великим дуплом пiд нижньою гiлкою. I в цьому дуплi сидiв дивний птах. Клiпаючи круглими очима, вiн пильно вдивлявся в жiнок. Його гострий, мов кiготь, дзьоб то вiдкривався, то закривався. Складалося враження, нiби птах намiрявся щось сказати, проте в останню мить передумував.
— Пугач… — прошепотiла Олина мати. — Виходить, ми забралися в лiсовi нетрi. Я чула, що пугач живе вдалинi вiд людей.
Пугач хитнув головою, мовби згоджувався зi словами Олиної матерi, i зненацька зареготав моторошним голосом. Потому поважно розпростер широкi крила i поплив мiж деревами.
Дощ начебто припинився. Проте натомiсть на землю опустився такий густий туман, що неможливо було розгледiти навiть пальцi витягнутої руки…
А в цей час Сергiйко i Оля стояли на узлiссi i не зводили очей з дороги, що вела вiд станцiї.
— Електричка вже давно прибула, а мами все немає, — сказала вкрай стривожена Оля. — Мабуть, з нею щось трапилося.
— Не хвилюйся, — заспокоював її Сергiйко, хоча й сам хвилювався не менше. — Що з нею може трапитися? Нiчого.
— Добре тобi так казати, — заперечила Оля i раптом схлипнула. — Я ж знаю свою маму! Вона в мене така неуважна, така неуважна! З нею завжди щось трапляється.
— Але й моя мама теж повинна приїхати цiєю електричкою…
— Значить, щось трапилося з ними обома, — сказала Оля, i з її очей покотилися сльози.
— Ну, от ще… Чого б це я плакав? — втiшав її Сергiйко. — Все буде гаразд! Ти ось що… теплiше вдягнися, i ми пiдемо їх зустрiчати.
Оля витерла очi i слухняно попрямувала до спального корпусу. А через якусь хвилину за закрутом дороги затупали моторнi копитця i на узлiсся вилетiв збуджений Бухтик. Його веселi очi палали, мов два вогники, шерсть на головi розкошлатилася так, що й рiжок не було видно.
— Ура-а! — вигукнув Бухтик, аж виляски пiшли узлiссям. — Отепер ви вже нiкуди не поїдете! Ви залишитеся з нами!.. — Зненацька Бухтик замовк i пильно подивився Сергiйковi в очi. — Щось трапилося, еге ж? Ти якийсь сьогоднi не такий…
— Трапилося, — зiтхнув Сергiйко. — Мами нашi кудись подiлися.
— Ха! — вигукнув Бухтик. — Теж знайшов чого переживати! Ми з Даванею таке втнули!
— Що? — перепитав Сергiйко. — Ви з Даванею? Та як ви посмiли? Вони ж нашi мами, розумiєш ти чи нi?
Бухтик знiтився.
— Та я що… Це все Даваня придумав.
— А хто його пiдмовив на таке. Хто, як не ти?
Бухтик скоса зиркнув на Сергiйка.
— Я його не пiдмовляв… Ну, хiба що зовсiм трiшечки. А вiн взяв та й сам пiдмовився.
— Немає такого слова — пiдмовився.
— А чому немає? — зацiкавлено запитав Бухтик.
Сергiйко лише зiтхнув. Лихо з цим Бухтиком та й годi! То йому конче треба знати, як їхнiй лiкар Микола Володимирович бореться з хворобами. То розповiдай йому, як працює телевiзор, — Бухтик мрiє створити щось подiбне у себе в затонi. А тепер пояснюй, чому немає слова «пiдмовився»…
— Бухтику, не крути хвостом…
— А я й не кручу, — вiдказав Бухтик i озирнувся на свiй хвiст. — Звiдкiля ти взяв, що вiн крутиться?
— То я просто так сказав. У людей так мовиться…
— А чому саме так мовиться? А чому не iнакше?
— Потiм поясню. Ти краще скажи, що ви зробили з нашими мамами?
— Нiчого такого ми їм не зробили. Лише в лiс заманили та й годi. Нехай трохи поблукають в ньому, нехай налякаються як слiд — i тодi Даваня знову наверне їх до станцiї.
— Навiщо ви це зробили?
— Ну як же ти не розумiєш? Вони злякаються, сядуть на електричку та й поїдуть собi. А ви тут залишитеся. Ви ж хотiли цього, так?
— Бухтику, вислухай мене уважно, — почав Сергiйко. — Якщо нашi мами зразу ж не знайдуть сюди дорогу — я тебе знати не хочу!
Бухтик зацiпенiв. Його очi злякано вдивлялися в Сергiйкове обличчя.
— Он ти який… — повiльно сказав вiн. — А як же наша дружба?