Пригоди Вернера Гольта
- Автор: Нолль Дитер
- Год: 1961
- Язык: украинский
- Год: Дніпро
- Переводчик: Юрій Михайлюк
- Жанр: Военная проза
Электронная книга - «Пригоди Вернера Гольта». Краткое содержание книги:
Радянським читачам відомі його книги «Старе й нове», «Мадам Перлон», «Сонце над водами». Роман «Пригоди Вернера Гольта», написаний у 1960 році, був удостоєний премії імені Генріха Манна. Цікаво і захоплююче розповідає письменник про німецьку молодь, одурманену чадом фашизму, про її боротьбу, тривоги, сумніви, кохання, про пошуки нових шляхів у житті…
Роман «Пригоди Вернера Гольта» є великим творчим успіхом молодого письменника. Як і більшість героїв його роману, він народився в 1927 році, брав участь у другій світовій війні, пережив усі її страхіття…
— Скільки ж рибок… кхе-кхе… ви бачили? — з надією в голосі запитав Ціккель.
— Та так, приблизно від нуля до одиниці,— відповів Цемцький, невинно дивлячись великими блакитними очима вчителеві в обличчя.
Допит був безрезультатним. Потім слідство продовжував Маас. Гольт не брав участі в пустощах учнів під час перерви.
Він сидів зігнувшись на своїй парті. На лобі в нього виступили великі краплини поту, нестерпно боліла голова…
— У тебе обличчя аж пашить, — співчутливо сказав Гомулка. — І навіть ніби якийсь висип на ньому. Ти хворий?
Гольт заперечливо похитав головою.
Ясність у все внесла кішка. В кімнаті сторожа її вирвало неперетравленими рибками. Крім того, хтось з учителів чув, що в коридорі якийсь учень крикнув: «Принеси негайно Гільбертові кішку!» Це виказало Вольцова. Проте, стоячи біля своєї парти, він уперто брехав, що нічогісінько не знає, що марно до нього присікались і що він, мовляв, не винуватий.
Товстий Маас сидів за кафедрою, навалившись на неї усім своїм важким тілом. Сонячне проміння, що струменіло крізь вікно, вигравало на його облямованій сивим волоссям лисині. На круглому жирному обличчі сяяла переможна посмішка. З-за світлих рогових окулярів на Вольцова безжалісно дивились холодні очі.
— Догрались, Вольцов! — сказав він тремтячим від зловтіхи голосом. — Кепські ваші справи. І ніщо вам не допоможе, навіть коли ви й не признаєтесь. — Він дивився поверх рогової оправи окулярів на свою жертву. Маас понад усе любив вживати найзаплутаніші речення і з допомогою прихованої в них суворої логіки тримав весь клас у неослабному напруженні. А зітхання учнів в кінці якої-небудь занадто довгої і складної фрази було для Мааса найвищою нагородою.
— Наш заклад, — почав він одне з таких речень, — в якому колись панував дух старанності в навчанні і слухняності, який ви, Вольцов, заразили бацилою анархії і недисциплінованості, чого, звичайно, не. зможе санкціонувати вдруге навіть ваш дядько… — Тут Маас зробив паузу, аби ще збільшити напруження в класі, і патетично закінчив: — Тепер врешті звільниться від вас раз і назавжди. Я поздоровляю себе з цим успіхом.
Всі погляди були спрямовані на Вольцова. А той сидів нерухомо на своєму місці й дивився кудись перед собою. Тільки Гольт, зіщулившись і схилившись на спинку лави, не зводив очей з Мааса. «Вольцова не виключать! З сьогоднішнього дня Вольцов мій друг!»
— Візьміть, Вольцов, свій портфель і негайно залиште приміщення гімназії. Вас виключено! Відповідний лист директора буде надіслано вслід за вами.
— Хвилинку, — сказав Гольт.
Він підвівся і відчув на собі погляд Вольцова. Гольт сперся спиною на парту.
— Лист директора не буде надіслано вслід за Вольцовом, — сказав він надломленим голосом, — Вольцов не винний… То хтось там не дочув… У коридорі було сказано, щоб
Вольцов приніс кішку мені…— Розпухлий язик уже відмовлявся підкорятись, і Гольт насилу вимовляв слова. — Це я все зробив… — закінчив він.
Обличчя Петера Візе, який напружено дивився на Гольта, заціпеніло від здивування й захоплення.
— Це я все зробив… — повторив Гольт. — Візе може підтвердити.
Візе підвівся з місця і, ніби спонуканий якоюсь невідомою силою, вперше в житті збрехав учителеві.
— Так… Це Гольт зробив… Я підтверджую, — сказав він, опустивши додолу очі.
Гольт тільки чув ще, як у нього у вухах стукає кров. «На чотири години в карцер? Все одно! Листа до матері про те, що мене виключили? Вона тільки посміється… А ось Маас дивиться в класний журнал… Зауваження? Якби він знав, як мені до всього байдуже!..»
— Ви бачили такого? — люто вигукнув розчарований Маас. — Та цей негідник ще й запізнився на цілих двадцять хвилин… — Іронічні нотки в його голосі були ознакою найбільшого і найнебезпечнішого шаленства. — Що, напевне, у вашої хазяйки, — якщо мені не зраджує пам’ять, її прізвище Денгельман, Євзебія Денгельман, таж ні, здається, Євлалія, — милозвучне ім’я грецького походження… — Крізь скельця рогових окулярів він втупився в учнів, що, затамувавши подих, не зводили очей з його губів, і нарешті закінчив, — знову текла з носа кров?
Гольт закліпав повіками. І люди, і предмети, здавалось, розпливались у нього перед очима. У вухах багатоголосою луною віддавалось останнє слово: «Кров… кров… кров…» Його огортали приємна втома і байдужість.
«От якби човен з вітрилами, — мріяв він. — Тепер, коли Гільберт уже мій друг… Я таки досяг цього. Я його врятував, і він буде мені вдячний».