Все, що я хотіла сьогодні…
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-4245-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Все, що я хотіла сьогодні…». Краткое содержание книги:
— А ти?
— А я… ось тут із тобою балакаю.
— Навіщо?
— По-перше, ми тебе тут ніколи не бачили.
— А що, це якесь особливе місце?
— А ти не знаєш?
— Знаю, — чомусь сказала я.
Сьогодні в мене був особливий день — чому б мені, як Алісі з Дивокраю, не опинитися в особливому місці? Я посміхнулася самій собі. Він сприйняв мою посмішку по-своєму.
— Ти вмієш робити якусь жрачку? — запитав він.
— Яку саме?
— Ну, хоча б яєчню?
— Нема питань!
— Тоді пішли!
— Куди?
— Куди-куди. До Марека. Я ж сказав — ми зараз туди йдемо відмічати повернення. Зробиш нам жрачку. Підеш?
Ну от. Тепер можна встати і розпрощатися, подумала я. Заведуть — зґвалтують і вб'ють. «Хата» — це, певно, «хаза», «малина».
— Та ти не бійся, — сказав Сюр, побачивши що я трохи знітилася. — Не будь такою нудною. Ми ж — свої!
Оце так. Виявляється, у мене з'явилися «свої».
…свої?…
Я не багата на друзів. А якщо відверто — зовсім їх не маю.
Була подруга в школі, з якою нас об'єднувало одне — огида до власної зовнішності! Саме так. На цьому ми і зійшлися. Хоча раніше сиділи в різних кінцях класу.
Просто одного разу на фізкультурі в роздягальні вона поглянула на мене і зітхнула: «У тебе такі гарні ноги… Мені б такі…»
Це мене вразило настільки, що я заклякла. По-перше, які там ноги, прости господи: у мене 39-й розмір і середній палець довший за великий. По-друге, я ще ніколи не чула, щоб одна особа жіночої статі хвалила іншу та ще й мріяла мати таку саму частину її тіла. Звісно, якщо не йшлося про яку-небудь гіпотетичну Дженніфер Лопес!
Адже в шістнадцять усі просто готові повіситися від власної недосконалості — але при цьому ніколи не зізнаються, та ще й вголос (!), в тому, що хтось кращий за них. Проте я звернула увагу (звісно, привселюдно), що я б не відмовилася від її волосся — чорного, лискучого і прямого, мов у ляльки.
Вона, звісно, сказала, що так само ненавидить його, як я — середній палець своєї ноги.
Ось на цьому ми й порозумілися і ще зо два роки до закінчення школи присвятили тому, що ходили одна до одної в гості та годинами стояли перед люстром, ненавидячи все своє і розхвалюючи принади іншої. Потім вона вступила до інституту — десь у Пітері, лишила мені номер телефону, яким я ніколи не скористалась. Потім я вчилась.
А потім з'явився Вадим.
І мені стало не до подруг…
…не до подруг…
Тому це слово «свої» пролунало для мене незвично і приємно, немов у мене дійсно могли бути свої — в цьому місці, в засміченому генделику біля лісосмуги.
Раптом мене пройняла думка: чом би й ні? Хіба ми знаємо, де вони, ці «свої», і чому вони обов'язково мають сидіти в дорогих ресторанах і пити «Совіньйон» із кришталевих келихів?! Цікаво, хто визначає де мені краще: там чи тут? Ніхто! Відтепер — ніхто, крім мене самої.
— Ти чого смієшся? — запитав Сюр.
Я хитнула головою — «все нормально!» — і заклацала запальничкою…
Певно, я з тих, кого називають «чистоплюї», — стерильна і порожня.
Як білий папір, на якому нічого не написано, крім двох літер — «М. М.». Та ще — я впевнена! — мої літери виписані каліграфічним відмінницьким почерком.
— То як? Підеш? — знову перепитав Сюр.
— Авжеж! — сказала я і припалила від вогника сигарету… з іншого кінця — там, де був фільтр. Він засмердів. Сюр засміявся. Я також.
Авжеж, піду, якщо я вирішила прожити цей день так, ніби у мене в кишені не лежала та довідка.
Точніше — саме через те, що вона там лежала…
— Тоді ходім за наш столик.
Він галантно простягнув мені руку. Я розчавила в собі жах перед незнайомою чоловічою компанією — він тривав усього одну секунду: «зґвалтують і вб'ють!» — і підвелась.
Я була Ія.
А Ія могла бути будь-якою. Якою завгодно!
Сміливою.
Розпусною.
Загадковою.
Легковажною.
До того ж жоден із цих хлопців не був схожий на Вадима.
Адже Вадим — то іронічна стриманість, охайність, виваженість, трохи закопилені губи. Я завжди боялася розчарувати його ось такою поведінкою.
Але підозрювала, що якби я була не я — інша, не знайома йому жінка, — він не був би проти її легковажності й цієї посмішки, яка час від часу з'являлась у мене на вустах невідомо звідки. Може, я підгледіла її в якомусь кінофільмі…
…Саньок увесь час віртуозно крутив між пальцями зубочистку, Рудий дійсно був рудим, із метушливими невпевненими рухами — певно, його зацькували в дитинстві кольором волосся, Бляха повторював своє прізвисько через кожне слово і тим цілком виправдовував його. Марек мовчав і дивився на мене чорними очима.