Все, що я хотіла сьогодні…
- Автор: Роздобудько Ирен Витальевна
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Фолио
- ISBN: 978-966-03-4245-3
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Все, що я хотіла сьогодні…». Краткое содержание книги:
Таких «не можна» було не менше сотні. В принципі, я була з усім цим цілком згодна. Бо все це було правильно. Неправильним був лише цей клаптик паперу, який мені видали в лікарні.
А якщо це так, то… то на біса мені ця правильність?
Що вона дала мені? Що я маю з того, чим би могла пишатися?
Або ні, не так: що вона дала мені такого, про що я можу згадати із задоволенням — особистим задоволенням?
Чи здійснила я хоча б одну зі своїх мрій? Ой, подумала я, а чи були вони в мене взагалі?
Ну от, я все своє свідоме життя мріяла про… лінзи. Уявіть собі: про звичайні лінзи, аби не ходити в окулярах, через які в школі, в початкових класах, мене дражнили.
Коли я сказала про це Вадику, він засміявся: мовляв, це зайві витрати і купа незручностей. І взагалі, «кому ти хочеш сподобатись?!»
Тепер мені ці лінзи дійсно ні до чого…
Тобто навіть якщо я зараз куплю їх і поставлю — чи буде це тим, що називається «на всю котушку»?
Господи, як же смішно!
Останнє прохання засудженого до страти: з'їсти біфштекс і випити кави!
Я поглянула вперед, шукаючи якоїсь підказки.
…поглянула вперед…
Там, під велетенською парасолею, розташувався генделик.
Він уже працював.
Десяток пластмасових столиків і таких самих крісел… За деякими вже сиділи відвідувачі. Буфетниця ходила поміж них і протирала подряпані поверхні брудною ганчіркою.
Такі місця я завжди обходжу десятою дорогою, з презирством кидаючи погляд на завсідників. Коли моїй племінниці виповнилося три роки, гуляючи із нею, я завжди показувала на все це пальцем і промовляла: «Бачиш: дядечки палять і п'ють. Це погано…»
Колись так само моя мати тицяла пальцем в студентів, що їли на вулиці пиріжки з рисом: «Їсти на вулиці — негарно і шкідливо для шлунка!»
Я ніколи не сиділа в таких генделиках і ніколи не палила, подумала я. А якщо саме це і є «на всю котушку»? Зробити те, чого ніколи не робив? І почати з будь-чого, з найменшого — може, далі само піде?
Скрутити в собі всі табу, всі заборони і викинути геть. Це найшвидше, що я могла б зробити саме зараз — просто тут, за брамою лікарні, на роздоріжжі, посеред чудового осіннього ранку.
Інших варіантів я поки що не бачила.
Я зважилась і попрямувала вперед, до генделика під парасолькою.
Буфетниця вже зайшла досередини ятки і причаїлася, мов павучиха. На склі перед віконцем висів перелік її послуг: кава «еспрессо», «кава-мокко», «капучино», гарячі бутерброди і таке інше. Все це, звісно, в пластиковому посуді. Жінка з неабияким подивом оглянула мене. Певно, я не входила в число її постійних відвідувачів.
— Еспрессо… — сказала я. — І… і пачку… м-м-м… «Кемел» та запальничку.
Останні слова ледь виповзли з моїх вуст.
Стоячи біля ятки в очікуванні замовленого, почула, як хлопці за дальнім столиком щось сказали про мій білий плащ…
Буфетниця висунула з вікна руку зі склянкою — в ній коливалась прозора коричнювата рідина — і кинула на прилавок пачку сигарет і запальничку.
— Дякую.
Я взяла свій скарб — власне, таке я вперше тримала в руках! — і попрямувала до столу із сірими напівкруглими візерунками, що залишилися від брудної ганчірки.
Сіла.
Поклала ногу на ногу… («Вульгарна поза!» — колись сказав Вадим.)
Я б не хотіла, аби про мене подумали, що я вже зовсім «синя панчоха» чи народилася в позаминулому сторіччі, але в мені завжди жили слухняність і страх.
Я чесно боролася з цим! І часто мала такий вигляд, як усі.
Одного разу навіть завела зошит, до якого старанно записувала лайки та їхнє значення, що ними так вправно оперували мої шкільні подруги — і мали при цьому шалений успіх! Носила короткі спідниці, прогулювала уроки…
Але, чорт забирай, слухняність і страх (не виправдали сподівань) жили в мені, як занози.
…Я подумала, що зробити найперше: ковтнути з огидного пластику чи підпалити сигарету? Вирішила зробити ковток.
Смак виявився ніяким…
…смак виявився ніяким.
Зовсім ніяким.
Я подумала, що відтепер смак усього, що належить з'їсти чи випити за ці два тижні — навіть якщо це буде моє улюблене тістечко-безе з вишенькою посередині, - буде таким самим, іншим, тобто — ніяким. І такими самими — ніякими! — стануть інші почуття чи поняття: гнів, страх, любов, розпач, цікавість, сміх… Усе втратить сенс.
Я знову подумала про те, що тепер мені можна все! І мені закортіло розреготатися. Це ж треба! Яка іронія долі. Тепер, коли нічого вже не потрібно, — можна все!