Шукачі скарбів

Про все це вдову попередили Дмитро і Кость, чоловікові друзі. На похоронах їх не бачили, вони прийшли через три дні, потайки, вночі. Дмитро жив десь під Проскуровом, Кость осів у Києві, стосунки фронтові друзі підтримували стійкі, але не афішували їх. Тепер, коли вбили Павла, настала черга Ольги дізнатися про їхню спільну таємницю.

— Подробиць твоя бабуся сама не знала, — пояснила Галі мама. — І зрозуміло, що я знаю ще менше за неї. Коли у двох словах, то таке: відразу після війни, в сорок шостому році, твій дід і ще четверо його друзів хотіли знайти десь у Західному Сибіру дуже великий скарб. Багато золота. І вирішили зробити цей скарб золотим запасом України. Словом, вони вирішили побудувати в сибірській тайзі щось на зразок незалежної держави.

— Ти… ти це серйозно?

— Настільки, наскільки серйозно казав мені це твій пан Кость. Ідея в них така була: вільна Україна в сибірській тайзі. Ясно, не вийшло в них нічого. Далі красивих ідей не пішло. Але там справа не в ідеях. Хоча, сама розумієш, у ті часи за таке — показовий судовий процес і смертний вирок націоналістам та ворогам народу. Справа в іншому: золото хлопці таки знайшли. Реальне золото. Твій дід, справжній дід, Павло — він знав, як дістатися до скарбу. Описав їхній точний маршрут у зошиті, навіть щось подібне до карти намалював. Не знаю, як уже там і що, але свою ідею вони відклали. Потім хтось провідав про той скарб у тайзі, хлопці мусили розбігтися в різні боки. Зошит у Гармаша Павла, діда твого, десь зберігався. Оце й усе.

Спочатку Галині перехопило подих. Та потім здоровий глузд почав брати своє. Слабо в усе це вірилося: сорок шостий рік, Сибір, золото, держава в тайзі…

— Чому саме в тайзі?

— Про це, до речі, я досить багато знаю. Мама секрету не робила. Коли в нас тут голод почався, вирішили люди потроху тікати. Не всі такі дурні були, Галю. Хто в більшовиків із обрізів стріляв, хто покірно пухнув від голоду. А дехто добро продав — і подалі, в степи Казахстану чи сибірську тайгу, комарів годувати. Та краще вже комарів, аніж Совєти, — Галина ніколи й подумати не могла, наскільки її мати може бути, як тоді казали, просунутою в усіх цих політичних справах. Виходить, вона тривалий час не проявляла себе. І якби не нові часи, навряд би вона скоро розсекретилася. — Справжньої радянської влади там ніколи не було. Формально — так, а в глухих поселеннях, на хуторах — яка до біса влада Рад? А потім, там уже давненько українці осіли.

Так Галя дізналася: ще від початку двадцятого століття люди з українських земель розбредалися по світу на лови кращої долі. Хтось їхав за океан, хтось осідав у безмежних тайгових просторах Сибіру. Після громадянської війни, коли Україну вперше почали морити голодом, її прадід разом із родиною подався в тайгу. По дорозі дівчинка-первісток померла, не витримала переїздів. Син Павло народився в Гармашів уже на новому місці, коли вони прибилися до невеличкого села в глухому сибірському урочищі й завели власний хутір.