Садівник з Очакова
- Автор: Курков Андрей Юрьевич
- Год: 2012
- Язык: украинский
- Год: Апріорі
- ISBN: 978-617-629-051-3
- Переводчик: Тетяна Наумко
- Жанр: Альтернативная история
Электронная книга - «Садівник з Очакова». Краткое содержание книги:
Раптом з подвір’я долинув гомін. Злякавшись, що садівник застане його за таким ганебним заняттям, Ігор поклав коробочку з бритвою назад на дно наплічника і аж тоді збагнув, що лист залишився у нього в руці. Швидко запхав лист до кишені штанів. Вимкнув світло і вийшов.
Над усе він боявся зіштовхнутись зараз із садівником. Але Степана на подвір’ї не було. Гомін, який злякав його, повторився. Це сусід різав бензопилою стару вишню — запасався дровами на зиму.
Дрова були потрібні йому для сауни, а не для опалення — будинок, як і їхній з мамою, опалювався газовим котлом.
— Як справи? — обізвався до Ігора сусід, підіймаючи бензопилу над зваленою вишнею.
— Нормально, — голосно відповів Ігор. — Порядок!
— Це поки порядок. А наступного тижня прийдуть холоди, — поділився новинами сусід і повернувся до свого заняття. Пила знову запрацювала.
Ігор кивнув головою і поспіхом повернувся у будинок.
— Як там Степан, не мерзне? — запитала мама, помітивши, що син повернувся.
— Та його нема, кудись пішов. Здається, ще вчора!
Ігора здивувало, що Олена Андріївна ніяк не відреагувала на зникнення садівника. Зрештою, подумав Ігор, яке це зникнення, якщо речі залишилися?!
І сам заспокоївся. З радістю помітив, що головний біль минув. Налив собі ще одну кружку чаю.
Олена Андріївна заглянула до кухні за кілька хвилин, акуратно причепурена.
— Коли повернеться, скажи йому, щоб картоплю ще раз перебрав. І нехай помалу до льоху зносить.
— А ти куди? — поцікавився син.
— На пошту за пенсією, а потім до шевця піду — треба зимові чоботи відремонтувати.
Провів маму поглядом — вікно кухні виходило якраз на хвіртку. Потім дістав з кишені конверт. Всередині — листівка з новорічним вітанням: «Любий тату! Нехай нове тисячоліття принесе в твоє життя радість і щастя! Міцного тобі здоров’я. Твоя Оленка!»
Ігор перевів здивований погляд з листівки на конверт.
Відправник: Садовнікова Олена, м. Львів, вул. Зелена, 271.
Отримувач: Садовніков Степан Йосипович, Київська обл., м. Бровари, вул. Матросова, 14.
Сьорбнув чаю. Знову подивився у вікно і, здається, вперше звернув увагу на пожовтіле листя молоденьких яблунь, посаджених перед будинком три роки тому. На гіллі дерев висіли червоні яблука — зимовий сорт. Такі й до квітня долежать цілі й неушкоджені.
По небу летіли завихрені напівпрозорі хмари. Крізь них раз у раз пробивалися і падали на осінню землю вже не дуже яскраві й теплі сонячні промені.
Ігор захотів прогулятися. Та передусім переписав обидві адреси з конверта в блокнот, а сам конверт з листівкою поклав назад у коробочку з електробритвою.
Прохолодний вітерець освіжав обличчя. Ігор дійшов до автостанції. Взяв собі в кіоску за гривню каву «три в одному». Відійшов убік. Тонкий одноразовий стаканчик приємно обпікав пальці. Треба було зачекати хвилини три-чотири, а потім вже пити. Ігор роззирався, проводжав поглядом автівки.
Біля автостанції зупинилась маршрутка з Києва. Ігор подивився на пасажирів, що виходили з неї, і раптом помітив серед них Степана. Степан, зійшовши зі сходинки буса, зупинився. Дістав сигарету. Запалив. Вигляд в нього був задумливий, навіть, здається, пригнічений. Кілька разів він засмучено хитнув головою. Кутики уст опущені. Докуривши сигарету, кинув недопалок під ноги і, розчавивши його носаком черевика, попрямував вулицею у напрямку їх будинку.
Ігор поволі допив «три в одному» і також пішов додому. Ідучи, пригадав, що залишив в сараї канапки з ковбасою і кружку з чаєм. Чай, звісно, давно вистиг. Він зараз свіжого заварить і Степану занесе. А бутерброди — що з ними за годину-другу станеться?! Головне, щоб миші не з’їли!
За двадцять хвилин Ігор з кружкою гарячого чаю постукав у двері цегляного сараю.
— Чого стукаєш? — здивувався, відчиняючи, Степан. — Ти ж тут господар, а не я!
Але чаю зрадів. І канапки з’їв, плямкаючи від задоволення.
— До товариша свого старого їздив, — розповів Степан. — Хотів у нього грошей на подорож попросити — він переді мною в боргу. Я йому колись життя врятував. Та не встиг він добром за моє добро віддячити — помер. З доброю жінкою в Боярці років десять тому зійшовся. Вона слідкувала, щоб він не пив, — мав колись такий гріх. А він все одно помер. Серце! А гроші потрібні — треба ж туди з’їздити…
— Куди? — спитав Ігор.
— Та туди, в Очаків! На будинок подивитися. Батько там точно бував. Може, й родичі якісь залишилися… Ти з грішми не допоможеш?