Русалонька із 7-В проти русалоньки з Білокрилівського лісу

— Ой! — Дмитрии дістав одну із-за свого сторчового коміра, а по його шиї швидко поповзла червона смужка.

— Вибач, я й не думала, що вони такі колючі! — не знала, куди діватися від переляку й сорому.

— Н-нічого, все добре! — Дмитрии уже опанував собою. — Давай поможу збирати!

— Дякую, — присівши навпочіпки, нишпорили між різносортним взуттям. Однією рукою, зібгавши, тримала синій подолок, що сковував рухи і

тим чи тим кінцем витирав підлогу, другою вихоплювала з-під ніг іскристі Сніжанині перли... Усі перестали танцювати і, мабуть, зі сміхом стежили за кумедною парою. Точніше — за найне-зграбнішою, найнетямущішою, найбридкішою, найнещаснішою дівчиною школи — Софійкою!..

На Софійчине прохання Ліда Василівна вже відмикала біологічний, коли вдруге за вечір прибіг захеканий тато.

— Доню, чому так рано додому?

— Тату, татуню! — кинулась йому на груди. — Благаю, тільки ні про що не розпитуй!!!

— Ну-ну, не буду! Одягайся вже, русалко! До речі, баба Валя просила прихопити її внучку!

— Росаву? Ні-ні, вона ще святкує, буде кому її проводити!

— Софіє, ми ж домовлялись не чіпати скелета! — осудливо гукнула вчителька, заходячи в кабінет. — Від кого — від кого, а від тебе не чекала!

Було б дивно, якби прикрощі цього вечора було вичерпано! Тому не мала сил ні дивуватися, ні обурюватись. Ні навіть лякатись. Тепер не сумнівається, хто це зробив. Мовчки зняла зі скелето-вої шиї свого обмотаного разів зо п’ять шарфа.

— Не сердьтеся на неї! — Ох, краще б тато не вступався! — Я й сам у дитинстві міг таке втнути!

— Та гаразд уже, до побачення!

— До побачення, Лідо Василівно! — попрощалась понуро.

— З Новим роком! — спохопився на завершення тато.

Уже виходили на вулицю, як іззаду зацокотіли дрібні каблучки.

— Вибачте, можна і я з вами? — заспівав ненависний шоколадно-горіховий голос. — Нам по дорозі!

Софійка вчепилась татові за руку і вже готувалась придумати відмовку, як тато погодився:

— Бабина Валина онука? Звичайно, приєднуйся!

— Ух, насилу вирвалась непоміченою! — Роська на ходу надягала шапочку. — Свято чудове, але побачила вас і вирішила піти раніше, а то бабуся хвилюватиметься!

— Теж правильно! — схвально закивав тато. — Пощастило, бачу, сусідці з онукою!

— Це мені з бабусею пощастило! — скромничала непрохана супутниця. — Така добра, так про мене піклується! Собі в усьому відмовить, щоб мені догодити! От і я стараюсь, віддячуюсь, як можу!

Баба Валя свідомо викохує Софійчиного ворога? Баба Валя — утретє під підозрою? Вже яка Софійка засмучена, але цього разу нікому не вдасться переконати її, що баба здатна вчинити щось лихе! Навіть цій дзявкотливій, тобто дзвінкотливій, цукеркоголосій Росявці!..

10. У КОНТРНАСТУП?

Ще важче прокидатися вранці й усвідомлювати, що вчорашнє — це не звичайний страшний сон, а гірка правда.

Здається, мама навмисно запустила до неї Ростика. Своїм лепетанням і дослідженням залишків учорашніх Софійчиних кучерів, жорстких від лаку, малюк якраз і пробудив сестру до — хай там уже якого, але — життя.

На щастя, ніхто ні про що не розпитував. Тато на роботі. Мама тихенько шепталася з тітонькою по телефону про щось веселе. Сніжану хвилювати не можна, тож не конче їй знати про загубленого черевичка та розірвані перли.

Пройшла з братиком на кухню й зі щемом завважила на столі свіжого яблучного пирога. Мама спекла заради неї!

— Дякую, мамусю! Відразу після сніданку почну генеральне передноворічне прибирання!

— Приберем завтра, бо не те що до Нового року — до вечора й знаку не лишиться! — розсміялась мама. — Тоді й черевичка звідкись вигребем! Сьогодні ж маєш час піти прогулятись!

— Хіба що з Ростиком! — намагалася прислужитись.

— Тільки якщо ти справді цього хочеш! — не здавалась і мама.

Поки мама вбирала-ув’язувала малого на санчата, Софійка повитрушувала з кишень перли (гм, дивно: волосінь між намистинками аж поплави-лась) і поклала туди рештки своїх заощаджень. Прикупить дечого “від Діда Мороза”. Одішле й конверти з новорічними вітаннями дідусеві й бабусі, Ві-ку-ку й Павликові.

З під’їзду вибралися вдало, тобто непомічені. На чужих вулицях зітхнула полегшено. Куди тепер? Можна й до Сашка, хоч, здається, взимку він рідко виходить на точку. Поки міркувала, наткнулась на хлопця у центрі: шеф доручив продавати штучні ялинки. Схожу придбали торік і Софійчині батьки.

— Привіт! Я знав, що ти мене тут знайдеш!.. — Хлоп’як понишпорив у своїх речах і, шаріючись, простягнув Софійці пакуночок. — Прихопив тобі новорічного подарунка! Це вже не якийсь там ряст, а серйозніше! Візьми, будь ласка!

Ох, ну, для чого?! А втім, жоден інший хлопець навіть листівочкою не удостоїв!

— Та нащо було? Спасибі, звичайно... Але тепер, будь-ласка, забалакай Ростика! — І пошепки, щоб не почув братик: — Треба йому щось на Новий рік вибрати!

Озираючись на малого (хоч би не побачив, це ж від Діда Мороза!), купила на ятці пухнастого рожевого зайчика й приховала під курткою. Знов опинилась біля Сашка. Розказати йому? Змовчати?

— Ну, як там учора? — перший почав хлопець.

Ні, таки розповість.

— Сподіваюсь, і без вінка все було чудово?

Ой, мабуть, ліпше не казати! Очорнити себе

перед останнім хлопцем, що має ще її за щось путнє?