Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія
- Автор: Павленко Марина
- Серия: Русалонька із 7-В #5
- Год: 2013
- Язык: украинский
- Жанр: Детская проза
Электронная книга - «Русалонька із 7-В плюс дуже морська історія». Краткое содержание книги:
Таке воно, нове Софійчине кохання — стрімке, казкове, мерехтливе. Тільки от чи не приторне, як на справжню любов?
— Хоч із татом сюди ми ще приїдем! З обмундируванням! — підморгнув Дмитро Софійці. — І фортецю знайдем, і якого цікавого залізяччя пошукаємо!
Софійка знову зачервонілась, уже від того підморгування. Іваненко вважає її спільницею в археологічних
пошуках і, мабуть, не тільки в них! «Хіба ти не помічаєш, що насправді...»
І з Альбабаріном — перша розмова!..
І море ще ближче!..
Переможно всміхнулась. Так, певно, усміхався кошовий отаман Іван Сірко, коли писав у листі до кримського хана (аж тепер вернулось-прокрутилось у голові те, що встигла прокричати вслід Олена Гаврилівна): «...завітаємо у Кримську державу через самий Перекоп, виломивши й відчинивши в ньому собі ворота, масм-бо до того певний спосіб...»
9. НАРЕШТІ!
Чим нижче опускалось над просторами сонце, тим вище і нетерплячіше підстрибувала Софійка на сидінні.
— Ну то де ж воно, де? Коли і як покажеться вперше?
— Якби ми їхали зразу до Ялти, — вкотре товмачить класна керівничка, — то це було б незабутньо: його синій клапоть з’явився б удалині між зелених гір, і ми б милувались ним кілька годин, перш ніж під’їхати. А оскільки наш маршрут починається з Феодосії, то прибуваємо з материка, і море побачимо лише по приїзду!
Ой, ну це ж неможливо!.. І чого Ялта — кінцевий пункт їхньої мандрівки? Егеж, Ліда Василівна пояснювала, що так буде цікавіше, бо вони побачать кримські принади поступово. Як сказала б математичка Оксана Олегівна (ох, як добре, що зараз літо!), по висхідній. Але ж як до того дожити, Господи? Софійка відколи вже марить і хваленою горою Демерджі, і своєю тезкою кам’яною Русалкою з Місхору, і...
Краєвиди ставали все незвичніші. Навколо коливалися травами (біологічка Ліда Василівна каже, що трава так і зветься: колива, тобто ковила!) вже не поля, а неорані степи. Можливо, правічні, цілинні, з буйволами і отими, як їх, кіньми Пржевальського на своїх просторах! Це ж про такі дикі степи Гоголь писав, що від козака на коні, тільки шапку видно!
Буйвола жодного не трапилось, але каменюччя у степах ставало все химерніше й колоритніше. Софійка пильно вдивлялась — чекала чогось не знати чого. Он удалині завмерла хмарка брудно-коричневих овець із пастухом, себто чабаном, посередині! А там — і будівля якась, певно, їхня кошара!.. Уже й Віку-ку нічого не коментує, бо сама усе вперше бачить. Ох, чом же не приходить на пам’ять жоден доречний віршовий рядок?
Озерце... А кручі вдалині все вищі, це вже, мабуть, і є справжнісінькі гори! Ой людоньки, які дива, яке щастя!.. Ех, і дурний же Сашко, що не поїхав! Бідний Пустельник, що мусить паритись десь у столичних нетрищах!
А он чайки! Перші романтичні вісниці моря? Ліда Василівна зразу ж проголосила їхні назви: ці, що на материку, — чибіси, морські — мартини... Лиш Софійка не вловила, котрі з цих назв народні, котрі наукові. Колись у дитинстві бабуся Ліна співала їй про чаєчку-небогу, що побивалась над своїми дітками (знову згадала Вітину розповідь про спалену лебідку)!..
Чайки, правда, виявились не такими вже й романтичними: білі ворони — це не про них сказано?
За поживу б’ються, видирають одна в одної. Чисто як люди...
...Боженьку, так он же воно! Так пильнувала, і все ж — проґавила перше побачення!
Збоку тягнулась блакитна смуга. Та яка смуга — простір аж до самого обрію! Жовтий піщаний берег, пообтикуваний подекуди зеленими очеретами, і синє-синісіньке — воно!
«І Дух Божий ширяв над водою...» — це щось із біблійної історії творення світу!..
«Смерть і народження — Море предвічне!..» — ой, хто ж це написав так правильно? Гете, здається?
Вздовж берега нерівними вервечками таборились намети відпочивальників. Софійка вже готова до них приєднатись, проте автобус котився все далі. Вчителі про щось радились, очевидно, вибирали місце.
Нарешті автобус відчинив двері. Випустивши очманілу від спеки й дороги братію, став незграбно розвертатись на піску і втаковлятись на стоянку, а всі туристи — хто в чому і хто як був — зі щасливим вереском сипонули до води.
Софійка забігла у хвилі по пояс, після паркого салону радо віддавшись прохолоді, відчуваючи, як остаточно змиваються зі шкіри й одягу залишки сажі. Яка це розкіш: зануритись у воду всім тілом і — попливти!.. Вода цікава, не така, як у річці: ніби аж виштовхує, пливти набагато легше! Тьху, ще й солона, але ж так і має бути! Це ж море! Виправдання найбільших сподівань!
Ліда Василівна ледве ублагала вишнопільців таки вийти на сушу й розвантажити автобус. На галай-балай ставили намети, облаштовували польову кухню (яка там кухня!). Урешті поодягали купальники. Софійка забула навіть про закохані хлоп’ячі погляди, а
Дмитро з Альбабаріним, певно ж, їх кидали. Пам’ятає лиш, як допізна талапалась, і хлюпалась, і плавала, і лежала на хвилях, і танула, і розчинялась у воді, як сіль!..
А ще — як доповзла ввечері до намету, як проковтнула тарілку якогось їдла, дбайливо підсунутого шкільною кухаркою, і, відгорнувши з обличчя мокре волосся, щасливо простяглась на спальнику.
Поруч так само щасливо потягувались Віта і Леся.
— Сплю на новому місці, присни’ чоловік своїй майбутній жінці! — ще мала силу пробубоніти Віку-куся.
Софійка з Радзивілкою здивовано глипнули на подружку. А потім стримуючи сміхи, втомленим старанним дуетом повторили примовку. Бо й правда: чого не скористатись нагодою і для повнісінького щастя ще й у майбутнє не зазирнути?
10. СеКРеТНИЦІ
Їх розбудив дощ. Ба ні — ціла злива: надворі, мов небо прорвало, шуміла й шуміла вода. Перший день — і таке розчарування!..
— Софко, Лесько і ти, як там тебе, Вікуко! — проривався крізь зливу голос Кулаківського. — Ви що, поприпухали в тій барлозі? Годі вже масу давити, Глюкоза, той, біологічка вже обломалась вас будити, мене послала! Скоро у місто валити, а ви дрихнете!
— Яке місто, дощ оно — точно валить! — заспано передражнила його Софійка (хоч би не здумав зазирнути — вона ж тут не зачесана й негарна).
— ілюмінатор відідрайте, сліпи роззуйте, який дощ? Заінтригована, Софійка навіть забула, що Вад побачить її запелехану голову, на якій мокрі звечора волосини, знову на заздрість Ірці, так і позастигали в різні боки, як антени. Розшнурувала дверці... Леле, це ж хвилі шумлять. Оце-то та-а-ак! Здрастуй, море!
— Пахлава-а-а слядкая медовая!
— Мідії, ряа-а-апани, крєвєткі!.. — підтвердили гарну погоду вигуки мандрівних пляжних торгувальників.
За хвилину дівчата наводили ранковий марафет.
— Чищу зуби новою щіткою, прийди у сні за своєю майбутньою жінкою! — пожартувала Софійка, розпаковуючи новеньку, придбану зумисне для поїздки, зубну щітку. — До речі, мені цієї ночі анічогісінько, тобто аніхтосісінько не снився!
Леся й Вікука старанно шурували своїми щітками по зубах.
— А вам? — запитала після красномовної паузи.
— Мені хтось такий... Не пам’ятаю... — пробубоніла Віта, старанно споліскуючи рота.
— Ну як не пам’ятаєш? — Софійка теж не збиралася здаватись. — Павлик? Вадим? Іваненко? — при останньому прізвищі механічно зиркнула на Дмитра, який помагав на кухні. І... знов перехопила його полохливий погляд!
Віку-ку ніяково замотала головою.
— Ну не Пустельник же? — прошепотіла ледь чутно.
— Ще чо’ бракува’! — праведно обурилась Віку-ку. — Я не пам’ята’, і все! Я навіть не зна’, хто то такий, я ж тут біля вас нова!
Ясно, хто! Купилась-таки на недолугі жартики про кучері!..
— Альбабарін? — допитливо уп’ялась своїм блакитним поглядом у Вітині очі. Леся пирхнула, вловивши дороге прізвище, а вдалині, з самого берега, наче відчувши, що йдеться про нього, у їхній бік укотре подивився... він же, Алі-Баба!
Те, як Віку-куся ввігнула голову й зашарілась, тільки підтвердило здогади. Купилось дівча на фальшиве здивування рум’янцями!
— А тобі хто? — взялася до Радзивілки.
— Здається, нічого конкретного! — ага, Леська не була б Леською, якби так тобі взяла й розкололась!