Мертвим не болить
- Автор: Быков Василь Владимирович
- Год: 1990
- Язык: украинский
- Год: "
- ISBN: 5-308-00709-8
- Переводчик: Тетяна Кобржицька
- Жанр: Историческая проза
Электронная книга - «Мертвим не болить». Краткое содержание книги:
— Хочете? Погризіть
Снідали ми на світанку, аж у Северинці, і вже добре зголодніли за день. Правда, тому сухар здається на диво смачним, я чую, як Кротов з насолодою відкушує, і з півхвилини ми зосереджено хрумкаємо жорсткі кавалки. Потім мимоволі глянули на німців, що стояли за три кроки, і нас протинає уважний погляд очкастого Хрящуватий кадик на його довгій шиї ковзає під шкірою вверх і вниз Кротов перестає жувати.
— Що, допекло? — ніби вперше помітивши полонених, в'їдливо каже він.— Навоювався, сучий сину? Жерти захотілося? Тримай!
Старший лейтенант розламав сухаря і кинув кавалок очкастому. Той спритно ловить його і з задоволенням починає гризти. А вовкуватий стримано стоїть поруч без шапки, і я засовую руку в кишеню Там ще один огризок сухаря, останнього з моєї сьогоднішньої норми. Я дістаю його і не без жалю простягаю. Німець хвилю вагається, потім бере сухаря, відкопиливши нижню губу, наче чмихає. Я ще не встиг нічого зрозуміти, як він коротким змахом через плече шпурляє сухар у кукурудзу.
— Ах ти, гаде! — стрепенувся я від обурення. Кротов перестав жувати. Якийсь час він мовчить, а потім, заламавши брови, ступає поміж колій у сніг.
— Ану, підбери!
Німець насупився, мовчить і ані з місця.
— Підбери, гнидо! — жорстко наказує Кротов і за мить різко б'є його в щелепу. Той хитається, але втримується на ногах, і старший лейтенант, не тямлячи себе від шаленства, кричить:
— Воша повзуча! Сволота! Прокляття наше! Через вас я півроку в шпиталі простогнав! Ви батькову хату спалили! Через вас мене начальство тягає! Ось тобі ще, гаде!
Німець знов хитається, хапається рукою за щоку, але ні пари з вуст — ні від болю, ні від страху. Затята впертість його і в мені відгукується непідвладним гнівом. Якась темна тваринна зненависть охопила мене, і захотілося затопити йому в пику, як це зробив Кротов, і я, відчуваючи, що ледве стримуюсь, кажу старшому лейтенантові:
— Облиште!
Старий, який тим часом наздогнав нас, видно, тямить уже, в чім справа, і послужливо лізе в кукурудзу. Здмухуючи сніг із сухаря, він помалу підносить його, подає розлюченому Кротову. Той, однак, б'є німця по руці, і сухар вилітає в сніг ще далі.
— Геть! Геть, гади! Злидні! Сволота! Я вас усіх зараз!
Ротний хапається за кобуру, і я ледве стримую його:
— Та хай. Не треба! Ходімо.
Пронизуючи всіх трьох сповненим ненависті поглядом, Кротов неохоче переходить у праву колію.
«Ну, гад фашистський...» — думаю я, трохи відставши і наглядаючи за простоволосим гітлерівцем. Волосся в нього чорне, видно, жорстке, до вух він не доторкається, ніби не відчуває морозу. Протягом усієї дороги не вимовив жодного слова, жодного разу не глянув нам у вічі, але в усій його постаті відчувається небезпечний, прихований ворог. Після цього випадку з сухарем я трохи насторожуюся і пересовую свій ПКС на груди: хто зна, що може утнути цей злидень, яку штуку!
Степ затихає на ніч, але ж багато притишених звуків свідчать про присутність навколо великої сили війни. Іде наступ, відгомін його раз по раз вчувається в приглушеному гулі танків, далеких вибухах. Десь на півдні, за Кіровоградом, усе спалахує крайнебо: вогняна заграва на небосхилі то ширшає, розгоряючись, то вужчає. Звідкись долинають невиразні голоси людей, певно, поблизу пролягає шлях. Скрізь у степу причаєний рух, стишений гуркіт, люди. У кукурудзі, однак, ми майже нічого не бачимо довкола себе.
5
Шашок доганяє нас, коли вже володарює ніч і у високому січневому небі, гостро блискаючи, густо висипають зірки. Серед них світить повний місяць. У степу видно, хоч голки збирай. Різкі сині тіні нечутно ступають слідом за нами, яскраво білішає сніг у долах, навкруги у нічних сутінках видніються кукурудзяні зарості. Скраю ми помічаємо рухливу постать. Коня майже не видно в кукурудзяних хащах, тільки поверх них пливе вершник. Ми спиняємося і чекаємо. Ну, зрозуміло, це старшина.
— Тьху, думав, не здожену вже,— з полегшенням від того, що позбувся самоти в нічному полі, каже Шашок і притримує коня.— Ну, як, не порозбігалися фріци?
— Не розбіжаться,— кажу я.
Старшина скеровує коня по лівій колії і близько під'їжджає до німців. Кротов озирнувся (здається, він уже заспокоївся) і з хвилину вдивляється у старшину і його коня.
— Ну, що, не вигоріло?
— Не вигоріло,— охоче відповідає Шашок.— Упертий розвідник. Не хотілося скандал учиняти.
Усе зрозуміло: Шашок на тому самому низькорослому конику, на якому й приїхав у батальйон. Значить, Касенко характер показав до кінця. Він такий, цей наш лейтенант. Розвідник!
— Я б тому коневі ліпше кулю у вухо, ніж віддавати,— каже Кротов.
Шашок не відповідає, пропускає повз вуха це відверто неприязне зауваження і розв'язно кричить на німців:
— Шнель! Шнель, вашої матері! Затопчу, фашисти!
Він і справді підстьобує поводом коня. Задній німець кидається з колії, простоволосий сахається від кінського храпу. Старшина задоволено регоче:
— А, злякалися, такої вашої... Геть з дороги перед руським воїном!
— Ану, кінчай! — погрозливо озирається Кротов.— Спочатку візьми в полон, а потім будеш конем топтати.
Шашок притих і згори вниз насторожено оглядає ротного:
— А вам що, шкода?
— Не шкода. Гидко!
— Значить, захищаєте? Німців захищаєте?
— Іди ти!..— вибухає Кротов.— Хочеш діло пришити? Не боюсь я вас!
— Так, так! — Шашок багатозначно змовкає, щось затаївши в собі, і далі тихо їде за всіма.
Німці переглядаються, видно, щось уторопали з цієї сварки, і мені стає якось незручно перед ними. От знайшли місце, де сваритися! А все цей Кротов. Зрозуміло, він тепер злий, тому і справді може зайти в сварку.
Тільки, видно, я дарма потерпаю, посваритися насправжки вони не встигнуть. На черговому танковому повороті нам стрілися люди.
Це зв'язківці. Обвішані шпульками з кабелем, телефонними апаратами, зі зброєю на грудях, вони перелякано кинулися з колії, як тільки побачили нас. Потім, упізнавши, певно, своїх, несміливо виходять з ріденького кукурудзиння і завмирають на дорозі. Погляди їхні чомусь спрямовані вбік.
— Що таке? — питає Кротов, коли ми наближаємося до них. Зв'язківці тупцяють на місці, рухи їхні дуже скуті, голоси притишені і схвильовані.
— Там німці,— врешті крізь зціплені зуби повідомляє один з карабіном на шиї.
— Трохи не напоролися,— додає другий, не відриваючи погляду від потемнілої кукурудзи вдалечині. Двоє інших мовчки вглядаються туди. Я також вдивляюся наперед.
— Іди ти, хлопче, знаєш куди! — нервується Кротов.— Звідки їм там узятися? Он де німці,— показує він назад, на заграву над Кіровоградом.
— Точно,— не дуже впевнено підтверджує Шашок.— Я надвечір тут їхав — нікого не було.
Справді, звідки тут узятися німцям, уже чи не в найглибшому тилу полку? Батальйон далеко попереду, коли що, то вже давно б помітили і вжили якихось заходів.
— І танк. Стоїть, кукурудзою обкладений. «Тигр»!—ніби не чуючи наших заперечень, у якомусь трансі бубонить зв'язківець.
Кротов з навмисною недоумкуватістю в голосі запитує:
— Танк?
— Танк.
— «Тигр»?
— Ага, певно, «тигр». Дуже великий.
— Знаєш, боєць! Був би ти в моїй роті, я б тобі показав «тигра». Він би тобі потім конем здався! — погрожує Кротов і киває на мене.— Ходімо! А ви тягніть зв'язок! Куди наказали. І без паніки щоб. Живо! Вам зрозуміло?
Зв'язківці, проте, топчуться на місці. Від командирської впевненості їм не додалося рішучості. Тихо перемовляючись, вони зостаються, а ми йдемо далі. Я починаю пильніше, ніж досі, вдивлятися в нічну темряву. Кротов посунув на ремені кобуру. Німці навряд чи зрозуміли щось із тієї розмови, помалу бредуть у своїй колії. Старшина Шашок мовчки їде ззаду. Він перший порушує нашу мовчазну настороженість.