Мертвим не болить

4

Через хвилину ми йдемо в кукурудзі по коліях, добре витиснутих у снігу танковими гусеницями: Кротов і я — по правій, а троє німців поруч — по лівій. Кротов, видно, ніяк не може погодитися, що його зняли з роти, і люто лається. Гнів його, як і завжди, має конкретну адресу і тепер стосується нашого комбата.

— Опудало! Лакейська морда...

Німці покірно ступають поруч. Очкастий, у мундирчику, попереду, за ним той, що без шапки,— вовкуватий і чорнобривий хлопець, з лиця зовсім не схожий на німця. Старий з натугою шкандибає ззаду, часом відстає, усе шморгаючи великим застудженим носом. У полон від добре підготувався, відразу видно хазяйновиту людину — на ремені брязкає казанок, фляжка, через плече перекинув згорнуту в скатку ковдру, при боці висить подібна до мисливського ягдташа брезентова сумка. Не диво, що й відстає, такий переобтяжений, і я, час від часу оглядаючись, підкреслено сердито кидаю:

— Шнель, шнель, фріце!

Передній, в окулярах, тоді також обертається і, наче старший серед них, щось гергоче до останнього. Я розумію лише:

— Шнелєр, камарад...

Старший трохи прискорює ходу, метляючи засніженими полами довгої шинелі, і стиха бурчить. Здається мені, щось ніби таке: мовляв, добре тобі, молодому, легко одягненому, а я стомився вже, хочу закурити, та й узагалі ситий по самісіньке горло і війною, і вашим фашизмом. Таке почути від нього було б зовсім природно, бо вже сорок четвертий рік і німці на фронті не ті, що були в сорок першому. Але очкастий не дуже зважає на його бурчання і з комкндирською суворістю підганяє:

— Шнелєр, шнелєр...

Цей, передній, неспішно-розважливий і чимось схожий на унтера, хоча мундир на ньому без жодної відзнаки. Обличчя продовгувате, в міру худорляве, з міцною нижньою щелепою. Під товстими скельцями окулярів насторожені, але, здається, помірковані, незлостиві очі. Отой же, простоволосий, що йде за ним, якийсь дуже похмуро-пониклий. За весь час він не сказав ні слова і, здається, жодного разу ні на кого не глянув.

Кротов наче зовсім байдужий до полонених і то мовчить, то знову починає сваритися:

— Тільки хто з полку — і він уже на задні лапки. Власної думки не має.

Мені здається — це він даремно. Не такий уже наш комбат лакей, як його малює тепер ображений ротний,— просто перед старшими трошечки пасує, як, зрештою, багато хто в армії. Хочу трохи пом'якшити його гнів, підбадьорюю Кротова:

— Може, не затримають довго,— кажу я, маючи на увазі полковий штаб, куди його викликають.— Розберуться, з'ясують, і завтра в роті будете.

— А мені наплювати! Хай затримають. Що, мені гірше в тилу, ніж на передовій? Я про те, що вони чіпляються по-дурному.

— Пильність...

— Пильність! Г... це, а не пильність. Нема йому що робити, отому бабієві, ось і причепився. Ну, влізли в село, не роздивилися, не розвідали. То й що? Що тут злочинного? Жодної людини не втратили. Хіба ліпше, щоб у степу півроти обморозити? Або як дурень Сараф'янов — за два дні всю роту поклеїв...— каже Кротов, уже не оглядаючись на мене.

Я мовчу, тримаю під пахвою свій ПКС, дивлюся на чоботи ротного, які розплющують акуратно витиснутий у снігу гусеничний слід. Хода в Кротова енергійна й легка, як у загартованого піхотинця. Старший лейтенант не визнає кожушків і з осені гасає в туго підперезаній ременями ватянці. На руках у нього теплі овечі рукавиці, вони на мотузку, перекинутому через шию; від злості він широко жестикулює ними:

— Наказали атакувати, ну й атакував, поки не залишилося вісім чоловік. Не бійся, його за це у штаб не потягнуть!

Так, за це, певно, не потягнуть, думаю я. Навпаки, ще можуть орден дати за старанність при виконанні наказу. Кому там розбиратися, що цей Сараф'янов несусвітний дурень і горлань, що його треба вигнати з батальйону кудись у господарську частину. Але комбат наш не такий, узагалі він непоганий командир, не крикун і не боягуз. Хіба що задуже виструнчується перед начальством. Та що ж, про таких кажуть — дисципліновані.

Кротов, наче вгадавши мої думки, заперечує:

— Дисциплінований! До чого дійшов — перед якимсь там старшиною розсипається, цигарочками частує. Забувся, мабуть, що і капітан, що і командир батальйону. І хто цей старшина? Лакиза, та й годі.

Це справді неприємно, і я тут не знаходжу, чим можна було б виправдати капітана. Хіба тим, що випадок із шостою ротою не може не позначитися на всьому батальйоні. Комбат, очевидно, розуміє це і, може, не зовсім упевнено почувається.

На завороті танкової колії я оглядаюся. Ми пройшли кукурудзою вже далеченько, батальйонна колона без сліду і звуку зникла у вечірньому степу. Шашка чомусь ніде не видно. Ну, та старшина наздожене, це не важко, бо ми весь час ідемо видимим шляхом, а ніч буде, мабуть, ясна. Ще не стемніло, а в безхмарному морозному небі на все своє кругле око світить циганське сонце — місяць. Гірше, що третій підстаркуватий німець увесь час відстає, видно, добре зморився, і на моє суворе «шнель» вже не дуже реагує. Тоді я гукаю Кротову: «Стій!» Треба зачекати, бо дедалі темнішає, і я, признатися, трохи занепокоєний: щоб цей старий кудись не вшився. Старший лейтенант незадоволено спиняється, охоче спиняються німці, і всі ми чекаємо, поки догребеться по колії їхній камарад. Кротов, очевидно, трохи змирився з моїм командирством і скоряється. Мені, проте, незручно перед ним, старшим, і, щоб пом'якшити цю незручність, я дістаю з кишені два сухарі.