Квентін Дорвард

Друга половина п'ятнадцятого століття підготувала ряд подій, які призвели до того, що Франція досягла величезної могутності, і ця могутність стала основною причиною заздрості інших європейських держав. До цього часу Франція мусила боротися за саме своє існування проти англійців, що захопили найкращі її провінції, і тільки відважність народу та зусилля короля допомогли залишкам французьких володінь уникнути іноземного рабства. Але небезпека полягала не тільки в цьому. Феодали, що посідали великі землі королівства, особливо герцоги Бургундський[3] і Бретонський[4], нітрохи не вагаючись, виступали проти свого государя й сюзерена — короля Франції — з усякого найнезначнішого приводу. Під час миру вони розпоряджалися у своїх наділах як необмежені володарі, причому Бургундський дім, який, крім Бургундії, володів також найкращою і найбагатшою частиною Фландрії[5], був такий багатий і такий могутній, що нічим не поступався перед королівським двором.

Наслідуючи великих феодальних володарів, кожен дрібніший васал короля і собі виявляв таку незалежність, яку дозволяли йому відстань од центральної влади, розмір його лену[6] та неприступність замків і укріплень. Ці дрібні тирани, яких уже не можна було приборкати законом, безкарно чинили необмежені дикі насильства й жорстокості. У самій Оверні[7] було більш ніж три сотні цих незалежних дворян, для яких убивства й грабунки стали звичайнісінькою й повсякденною справою.

Крім цього лиха, ще одна біда, яка постала з довготривалих воєн між французами й англійцями, спричинялась до загального нещастя королівства. В різних частинах Франції з покидьків усіх інших країн виросли численні загони солдатів, які під командою ватажків, обраних ними з найхоробріших авантюристів, збиралися в банди. Ці наймані вояки продавали на будь-який строк свої мечі тому, хто більше платив; а коли такі послуги були вже не потрібні, вони продовжували війну на свою власну користь, захоплювали замки та фортеці і, використовуючи їх як сховища, брали полонених, щоб правити за них викуп, і вимагали данину від навколишніх беззахисних сіл та міст. Це були «стрижії» та «шкуродери», як називало їх за їхні вчинки мирне населення.

Горе і страждання, викликані злиденним становищем держави, посилювались нерозважливим і безмірним марнотратством, характерним як для дрібних, так і для великих феодалів, а ленники, наслідуючи їх, теж марнували в грубій і бучній гульні добро, стягнене з народу. Взаємини між мужчинами і жінками характеризувалися романтичним тоном рицарської куртуазії[8] (який, проте, здебільшого порушувався необмеженими вольностями). Мова мандрівного рицарства ще була в широкому вжитку, хоч чисте почуття високої любові і рицарської доблесті майже зникли і перестали прикрашати бундючність її зворотів.

Поєдинки й турніри, розваги й бенкети, які влаштовував кожен навіть невеликий феодальний двір, приваблювали до Франції багато мандрівних шукачів пригод, і рідко бувало, щоб після приїзду туди їм не траплялася нагода проявити свою одчайдушну відвагу й заповзятливість, для яких їхня щасливіша батьківщина не давала необхідного простору.

У цей період, немовби для того, щоб урятувати королівство від усіх загроз, на хисткий трон вступив Людовік XI. Його вдача, лиха сама по собі, наштовхнулася на незгоди свого часу і врівноважилася ними. Так отрути протилежних якостей, як пишуть у старих лікарських книжках, можуть нейтралізувати одна одну.