Двоє під однією парасолькою

— Що за подруга? Звідки знаєш?

— Відповідь перша: з подружкою Наталі купались в морі. Відповідь друга: сама сказала.

— Переконав. Вирушаймо.

І рушили, добре, що йти недалеко. А до берези Ігор вирішив піти пізніше, не втече від нього подорож в інший світ…

Сімнадцять років, гарний вік, його зрозуміти треба. І Наталі, однокласниця мила, гарненька, хвилює погляди ровесників-акселератів, а вже подруга, загадкова незнайомка з чорноморською засмагою, — тут, як кажуть, без варіантів, тут двох думок не існує: мерщій познайомитися, перемагати, негайно, негайно. “І очі сині, бездонні цвітуть…”

— А куди це ти останнім часом зникаєш? — порушив мовчанку Пащенко, не відаючи, що проник до крихкого світу мрій про Прекрасну Даму, розколов його своїм заземленим питанням.

Тому Ігор відповів сухо:

— Не розумію, що ти маєш на увазі.

— Як тільки вечір — шукай тебе, як вітра в полі.

— Гуляю.

— Сам? Чи з кимось?

Ігор зовсім не збирався відкривати таємницю другові, навіть найближчому… Про що? Ну, скажімо, про таємницю двостовбурної берези. Ні, серйозно, те, що відбувалося там, в чужій пам’яті, належало лише йому і нікому більше, ніхто не мав права навіть зазирнути до світу, що належав Ігореві, не те що зазирнути — краєм вуха почути, що він є, цей світ.

Та чи й є?..

— Сам. І з кимось. З надто цікавою Варварою, пам’ятаєш, що сталося?

— Не хочеш, то як хочеш, — Пащенко не образився.

Він взагалі не вмів ображатися, щаслива людина. І не те що тримав себе вище за образи, отаким гордієм, а просто не вбачав у них сенсу: навіщо даремно сердитися, коли життя чудове, і на міських змаганнях встановив особистий рекорд — два метри п’ять сантиметрів з другої спроби, і кубок завоював, і погода усміхається, й усі дівчата будуть наші.

Звичайно, дехто назвав би Валерку людиною з примітивною нервовою організацією, але Ігор краще за інших знав, що це не так, що Пащенко — просто добрий і розумний хлопець, для якого радість — нормальне почуття, природний стан, вмів він радіти будь-якій дрібниці. А люди з тонкою, нервовою організацією з будь-якого приводу психують, сохнуть від злості до ближнього і дальнього і випинаються з будь-якого приводу. Ігореві також були притаманні певні тонкощі цієї самої організації, яка завдавала йому чимало клопотів. Принаймні Валерці він заздрив щиросердо.

А той, навпаки, нікому не заздрив. Окрім Алика з рідкісним прізвищем Райдуга, який стрибав у висоту краще за Пащенка, але не тому, що був талановитіший, а тому, що був працьовитіший. Отак-то…

Коли підійшли до Наталчиних дверей, Ігор про всяк випадок — мовби ненароком — відступив до ліфта: чи то кнопка виклику його заінтригувала, чи механізм дверей? А Пащенко, анітрохи не вагаючись, почав щосили дзвонити в двірний електричний дзвінок, здійнявши тривогу в квартирі. Коли Наталка відчинила двері, вигукнув переможно:

— Приймай гостей, коли не жартуєш!

Наталка, білявочка, на зріст до пари будь-якому парубкові, гарненька, до речі, хоча і трохи лялькова — адже бувають ляльки-велетні, чи не так? — обдивилася усміхненого Пащенка, Ігоря біля ліфта запримітила, сказала похмуро: