Двоє під однією парасолькою

А навіщо прийшов?

Зірки над головою висіли нерухомо, і, якщо примружитися, небо перетворювалося на тонко намальований театральний задник з якоїсь побаченої в дитинстві вистави — ну, скажімо, з “Синього птаха”.

— До Москви б швидше… — мрійно протягнув Ігор.

Ледньов відгукнувся з темряви:

— Далеко до першопрестольної. Тут, верстов за п’ятдесят, містечко буде, пам’ятаю.

— Забрідали туди, чи що?

— Так пам’ятаю. Чужа ця пам’ять, запозичена.

Виходить, і старик Ледньов чужою пам’яттю промишляє, своєї бракує. Добре, що вона є — чужа, вже котре століття нею живі…

— Чули про нього, про містечко це?

— Та й ти чув, та лише повз вуха пустив. В Іванківці мужик розповідав. Федором його звали, здається…

Яка різниця, як звали мужика! А Ледньов запам’ятовує, ніколи жодне ім’я не сплутає. Ігореві в нього повчитися треба, як з людьми поводитися.

Ігор, траплялось, відчував себе не сімнадцятирічним юнаком, майже чоловіком, а жовторотим сосунком, отаким собі п’ятикласником чи навіть учнем підготовчого класу. Соромиться, очі додолу опускає, особливо як з жінкою розмовляє, а гірше — з молодою. Дивина: сільські молодиці дивилися на Ігоря, як на лялечку, як на несправжнього, тільки що не мацали. А ще й долонями сплескували: ой, голодний, ой, стомлений! І дивилися, як їв, мало не в рота зазирали. Зрозуміло, не від злості — з жалю, з доброти душевної, а все ж від ніяковості діватися нікуди. Не звик до такої уваги.

— Федір — це де Ганна?

— От молодець. Сподобалася Ганна?

— Ще б пак… — буркнув під ніс, а про себе — ледь не криючись від себе — подумав: і справді, гарна. Однак тільки — мимо, мимо, дорога йде далі…

— А вранці, якщо раненько встанемо, поснідаємо, чим багата твоя Ганна, і ще до одного села зайдемо — до міста. Називається — Лежньовка.

— Також чужа пам’ять?

— Звичайно.

Колоритний, дідько забирай! Коли забуває він про свою роль отакого Платона Каратаєва, горьківського Луки, нормальною людиною стає. Одне слово — професором. А втім, Ігор звик, а відзначає все це машинально, між рядків.

— А Пелікан де, казав, буде?

— Хто що про Пелікана відає?

— Шкода.

— Невже засумував?

— Та ні, так просто…

А таки засумував, Бородін, чи не так? Скучив за Пеліканом, за таємницею, що з ним пліч-о-пліч ходить, за його усмішкою, за приказкою дивною: “їхали бояри”. Хто такий Пелікан? Що за кличка дивакувата, пташина? І не просто пташина — Сорока там чи Орел, а екзотична, яскрава. Ледньов кличе його по-людському: Григорій Львович, а Пелікан немовби ображається, про всяк випадок удає, що ображений. Називай мене пташиним ім’ям — і край! От ніс у нього, звичайно, здоровенний — може, від того?

Він з’являється і зникає, як хоче: тільки-тільки виник, а за кілька годин слід прохолов. Але йде паралельним курсом з Ледньовим та Ігорем, у ті ж країни рухається.