Тривожний місяць вересень
- Автор: Смирнов Виктор Васильевич
- Год: 1974
- Язык: украинский
- Год: "Молодь"
- Жанр: Боевики
Электронная книга - «Тривожний місяць вересень». Краткое содержание книги:
По мотивам роману в 1976 р. на студії Довженка знято фільм.
Передусім він показав мені свій ТТ.[1]
— Це нам видали. Адже доведеться їздити по району…
Мабуть, цей ТТ вибракували під час інвентаризації в армії. Ствол був зашплінтований дуже погано, хитався, та й механізм спуска заїдало. Проте Абросимов дуже пишався зброєю.
— Я прямо з дев’ятого класу пішов на комсомольську роботу, — розповідав Абросимов. — Учитимуся вечорами, адже зараз не до цього, правда? Самі розумієте. як важко з кадрами… Війна!
Потім ми пили чай з сахарином; Абросимов познайомив мене з матір’ю і сестрою. Сестричці було років п’ятнадцять, накапоснійший вік — самі тільки смішки та пересмішки. Зате мати в Абросимова була чудова. Вчителька. Якщо перед тобою вчителька, то завжди можна з одного руху або слова чи погляду догадатися, гарна це вчителька чи ні, люблять її в класі чи не люблять, або, можливо, удають, що люблять. Так от, мати Абросимова була гарна вчителька, в цьому не було сумніву. Худенька, оката, але дуже лагідна і добра. Такі зроду не прикидаються, бо найгірше, коли вчитель хоче бути в класі не тією людиною, якою він є насправді… Я навіть позаздрив Абросимову. Славна була в нього мати. Коли я ненароком розсипам сахарин з облатки, вона так мило і прихильно усміхнулася до мене. Мовляв, не журись, що ж робити! Буває!
Уночі Абросимов — ми спали на підлозі, в кутку світлиці, а мати з донькою нп єдиному ліжку — штовхнув мене і прошепотів:
— Я теж на фронт просився… не пустили!.
Йому кортіло щиро погомоніти, але я прикинувся, ніби сплю: мені було не до нього. Цей день багато що зламав у моєму житті. Виходило, що аж до кінця війни, а то й довше, сидіти мені з карабіном № 1624968 у селі Глухарці. Начальник райвідділу, прощаючись, дав мені коротку, але категоричну інструкцію. Моїм ділом було тепер, не шкодуючи життя, захищати село від бандитів, виловлювати їхніх вивідувачів і провокаторів, допомагати представникам влади, і таке інше, і таке інше. І — тут Гупан підняв палець і підвищив голос — твердо стояти на сторожі Закону і Порядку. Не допускати ніяких перегинів, ні в чому не зачіпати людської гідності, під час допитів бути чемним тощо…
В міліціонери мене записали, та й годі. Нехай йому біс! Я, розвідник, — і страж Закону.
Закон… При цьому слові мені завжди спливала на думку похмура кімнатка в загсі, куди ми з матір’ю ще задовго до війни приходили отримувати виписку з метричної книги. Того дня нас дуже намучили. Прокурена бабуся, з жовтими вусиками на верхній губі, у якої від тютюну голос став майже як у Шаляпіна, перерила всі книги, товстелезні й запилюжені. «Все має бути по закону, — гуділа вона, — все має бути по закону». Відтоді в мене виникло відчуття, що закон схований у товстелезній книзі й морочитися з ним — справа книжна, архівна і пильна.
До речі, бабуся довго рилася тому, що шукала мене на батькове прізвище, тоді як у мене материне прізвище. Так уже сталося з татком, час був бурхливий, усе переїздили з місця на місце, він і загубився… Мама в мене — Ізабелла Капелюх. Це ж треба було придумати! Щоправда, баба запевняла, ніби в дитинстві маму звали Параскою. Та, переїхавши до міста, вона стала Ізабеллою. Це справа давня, хай уже буде так.
… Страж Закону! Чемний і привітний. Ось до чого дожив Іван Капелюх.
Уранці, прощаючись, Абросимов сказав мені:
— Знаєш, я до тебе приїду. В Глухарку. Знаєш, можуть виникнути якісь труднощі. Справа для тебе нова, а ми тут узагальнимо досвід «яструбків».
— Давай, — мовив я. — Ти людина при зброї…
Він сприйняв це серйозно, надто вже пишався своїм ТТ. Краще б я вилаяв Абросимова, щоб його бажання навідатися до мене в далеку Глухарку зав’яло на корню. Та я надто був заклопотаний своїми думками.
— Ми товаришуватимемо! — крикнув на прощання Абросимов.
Він стояв на порозі своєї халупи в недбало накинутій наопашки курточці з жовтої шкіри з невеличкою лисиною на плечі, і комірець його білої сорочки тріпотів на вітрі.
На Глухарському шляху здибався мені сліпий на одне око дідок. Він возив до Ожина картоплю й тепер повертався напідпитку. На всю губу горланив він «Галю молодую», і його худюще тіло стрибало на порожніх брудних мішках, підстелених на днищі воза.
— Стій! — крикнув він на коня, вгледівши мене. — На дорозі людина, беремо людину!
Його єдине око блискало, як у забіякуватого півня. Я не здивувався, коли б він на додачу був ще й однорукий або одноногий. Хто не каліка, той був на фронті, а в селах позалишалися такі чоловіки, що хоч на виставку дефектів посилай.
— За кого воюємо? — спитав дідок, зиркнувши на мого карабіна.
1
ТТ — автоматичний пістолет зразка 1930 року.