Поки Бог спить
- Автор: Подволоцький Андрій
- Год: 2007
- Язык: украинский
- Год: Книжковий Клуб «Клуб Сімейного Дозвілля»
- ISBN: 978-966-343-684-5
- Жанр: Исторические приключения
Электронная книга - «Поки Бог спить». Краткое содержание книги:
Язичник Данько Гостомислович, силоміць навернений у християнську віру, з єдиним Богом у душі прожив життя, провіщене йому в юнацькі роки таємничим незнайомцем. Чесний, хоробрий, завжди готовий на ризик заради справедливості, Данько пройшов шлях від простого селянина до лицаря.
На схилі віку він гине, не облишивши в жорстокій битві своїх синів, передавши їм свою безмежну любов до рідної землі…
— До чого тут «люб» чи не «люб»? Як галичани образили мене за любов мою до твоєї матері! А Володимир? Як тут жив, що він чинив? Пиячив, зійшовся з попадею, нажив із нею двоє діточок! А як він зґвалтував Христину, дочку боярина Путяти? Ганьба! І він після цього любий галичанам?! — Ярослав перевів подих. — То просто бояри галицькі, що мають солеварні, і грошей, і земель, і соболів набагато більше, ніж я, крутять нами в різні боки, як жиди сонцем. А гак їм плювати на мене, на тебе, на Володимира…
— Ви думаєте, батьку, що це все тому, що вони такі заможні?
— Хіба ж тільки це! Земля наша межує з ляхами та уграми, багато приїздить до нас різних німців. А у них там свавілля, всім керують барони та графи, та удільні князі. Он у сусіда нашого, Казимира Польського! І там кожна комашка репетує: «Я поляк, я маю свій гонор!» Гонористі! І наші туди ж! Хочуть зробити з нас нову Моравію чи Богемію. Але ж ми не моравці! Ми — єдина Русь! Якщо відірвати нас від Русі, то ким ми станемо? Миршавеньким народом, холопами, що жебрачать на кордонах великих баронів!
— Ваші слова картають серце. Я бачу, що треба мені самому брати меч у руки і йти у похід.
— Який похід, синку?! — замахав руками Осьмомисл. — Я сам ніколи не ходив у походи, хоч ізмолоду мав у руках силу нівроку, — усе воєвод посилав. А княже діло — суди справляти та з сусідами дружити. Не бійся, Олеже! Я ось відпишу королю Казимиру, щоб він допоміг тобі після моєї смерті!.. І не крути головою, всі ми не вічні! З Казимиром ми мирно жили, він допоможе. І непутящому дам земельки — хай бере Перемишль. Теж місто багате! Та спершу хай цілує хрест, що не чинитиме тобі перешкод. Ось так і порішимо.
Після розмови із сином Ярослав Осьмомисл ще довго сидів у порожній гридниці, про щось собі розмірковував. Коли ж сонце почало хилитися до сходу, він покликав боярина Мирослава.
Цього разу воєвода з'явився не так хутко — усе-таки літа. «Старий віл борозни не псує, — знову подумав Ярослав, — але ж і глибоко не зоре».
— Скажи-но, Мирославе, де подівся той латинянин, що все просив зустрічі зі мною? Чи поїхав уже?
— Ні, князю мій, ще тут. Звати його Бруно з Регенсбурга. Його висвятили у єпископи і послали до печенігів, що ще живуть біля Дунаю, навернути їх до віри в Господа нашого. Зовсім ще хлопчисько! Нікуди я його не відправив.
— Це ж він розповідав тобі, що папа римський, а з ним і західні королі думають іти походом на землі бусурманські?
— Так, князю.
— Ну, що ж… Скажи йому, що я з ним невдовзі зустрінусь… на полюванні.
— Якому полюванні, світлий княже? — здивувався боярин Ступа.
— Полюванні із соколами. Чи був твій чернець на такому полюванні?
— Думаю, що ні. А хто ж поїде з вами?
— Запроси всіх ліпших мужів! Навіть тих, кого я терпіти не можу… Особливо тих, кого я терпіти не можу. Треба влаштувати таке полювання, що й василевсам та імператорам не снилося: гучне, яскраве, з бенкетом, із вином, медом, пивом. Нічого не жаліти! Все зрозумів?
— Усе, князю!
— Ну, то йди.
Трохи збентежений наказом князя, Ступа пішов геть. Чому князь дає саме йому таке доручення? Адже це справа княжого ловчого?
Ступа не бачив, як кутики губ Осьмомисла гірко скривилися.
Розділ З
КНЯЖЕ ПОЛЮВАННЯ