Мій Близький і Далекий Схід
- Автор: Пагутяк Галина Василівна
- Год: 2009
- Язык: украинский
- Год: ЛА «Піраміда»
- ISBN: 978-966-441-109-4
- Жанр: Современная русская и зарубежная проза
Электронная книга - «Мій Близький і Далекий Схід». Краткое содержание книги:
Вибрані твори Галини Пагутяк «Захід сонця в Урожі» відзначено австралійською літературною премією «Айстра» як найкраще авторське видання в Україні 2007 року.
Діва-писар з храму Гашанни списала їй реєстр усіх коштовностей на двох табличках, які Шамхат тримала разом з іншими документами. Втім, густа павутина свідчила, що ніхто не торкався цих речей, відколи вона вдягнула одежу смутку.
Служниця з’явилась з чисто вимитим, хоч і припухлим від сліз лицем, а на спині червоніли свіжі рубці від різки. Отже, вона отримала своє і мала б відчувати полегкість. Проте, цього разу, навіть після покарання, у малій залишалось ще щось, не вивільнене болем і плачем, якась напруга. Це на мить відволікло пані від задуму навести лад з прикрасами. Ні, Шамхат ніколи не ставила себе на чиєсь місце, і навіть не уявляла, що таке може бути. Це було б неправильно, несправедливо й неприродно. Згідно помислу богів, кожен мусить бути кимось одним, і його доля-нам, записана на небесах, опускається на землю, а звідти — у царство Нерґаля і Ґашінґаль. А несправедливо стосовно самих богів, бо виглядає так, ніби їх обдурюють. Це лиш, такі як енсі Більґамес, син богині й героя, можуть собі дозволити сперечатись з долею. Задля цього богиня Нінхурсаґ[39] виліпила з глини над прірвою Енкіду, цапа-відбувайла для Більґамеса. Але прості люди не мають цапів-відбувайлів. Вмираючи, вони не купують собі заложної родини, щоб супроводила їх у царство Нерґаля. Втім, цей звичай уже відходить. Люди віддаляються від богів, бо їхні ме стали надто важкими для виконання.
— Я так і знала! — невдоволено вигукнула Шамхат. — Срібло потемніло. Принеси товченої крейди!
Шамхат почала виймати одну за одною прикраси: намиста, браслети, каблучки, шпильки, краєм ока спостерігаючи за виразом обличчя малої служки, ніби очікувала від неї захвату, а далі — лестощів на свою адресу. Проте дівчинка була надто мала, щоб говорити складно, і вираз на її обличчі був старечо-болісним, а єдине здорове око ухилялося від блиску золота. Мабуть, її все ще боліли ті рубці, хоча й стара кухарка встигла змастити їх маззю з терпким запахом. Цю дівчинку можна бити: їй не стати ні блудницею, ні наложницею, ні жрицею. Через рік чи два сторож зажене її в темний куток і дасть перший урок кохання. Чи якийсь служник-раб спокусить її дешевим намистом з мушель й відведе у хлів на солому. Якби не більмо, малу можна було б продати в скрутний час. Невідомо, скільки літ має ця істота, може, вона навіть молодша, ніж казали. Невідомо чи доживе до зрілості, чи не стане жертвою лихоманки. Шамхат завжди було трохи шкода цієї дитини, якій судилось дуже скромне місце в цьому світі, і яка мала власну смутну історію. Батьки продали її за борги, як це часто буває у бідних родинах, і сюди вона потрапила не з перших рук, вже з більмом.
Шамхат докірливо мовила:
— Через те, що ти розбила глека, я мушу покинути жалобу й братись до роботи.
Сказала так, для годиться, бо слова вертілись на язику. А про себе подумала інше:
«Хто ж подбає за мене, як я сама за себе не подбаю? Як не намащу тіло пахучою олією, не прикрашу його золотом-сріблом, не підведу очі чорно-зеленою сурмою, не накину вишите покривало і не взую сандалії зі срібними дзвіночками?..»
— У тебе гарне волосся, — сказала вона до дівчинки, — густе й кучеряве.
Вона витягнула довгу золоту шпильку з головкою у вигляді квітки з п’ятьма пелюстками з серединкою з рожевого сердоліка. Такою шпилькою можна дістатись до самого серця. Задля забави Шамхат встромила її в погано розчесану гриву дівчати.
— Цю шпильку подарував мені купець з міста Кіш. Старші чоловіки завжди щедріші, ніж молоді. Бачиш, мене знають навіть у Кіші. Енсі Більґамес якийсь час мешкав там у тутешнього володаря, Аги.
І додала, зітхнувши:
— Мене знає цілий світ. І проклинає за те, що я зробила.
Дівчинка похилила голову. Вона реагувала не на слова, а на інтонацію, наче тварина. Енкіду теж був спершу таким.
— Нумо до роботи! — наказала Шамхат. — Треба все помити, витерти і висушити на сонці.
Деякі особливо делікатні прикраси не можна було витирати. Щоб не погнути ненароком. Краще висушити на сонці. Воно ж додасть блиску золоту.
Вигляд всього цього багатства, мерехтіння металу поволі поліпшував настрій господині. Звісно, неприємно, що довелось покарати служницю, однак тут, принаймні, ніхто над нею не знущається і їсти дають вдосталь. Та, помітивши, що Ені залишається далі похмурою і замкнутою, і наче не помічає шпильки, встромленої у волосся, хоч тут-таки на столі лежить бронзове дзеркало, трохи потьмяніле, але все ще годиться, вона відчула, як у ній наростає гнів. Може, та поганка ще й гнівається? Шамхат ніколи б не дозволила собі так поводитися з вищими за себе. А жінка мусить бути привітною, лагідною і щебетливою. Напруження наростало і це напруження було як з боку господині, так і з боку служниці. Шпилька у волоссі Ені була наче стріла. Шамхат висмикнула шпильку. Голова дівчинки різко смикнулась вперед.
39
Богиня-мати, яка зліпила перших людей з глини. Енкіду виліпила вона пізніше.