Янголи, що підкрадаються

— Задача шоста на дванадцятій сторінці, — диктував він, — восьма на сорок п’ятій і тринадцята на сто сімдесят першій. Поки що досить. Відповіді в окремій брошурі, так що списати не вдасться. Вперед!

«Дитячий садок», — розглядаючи умови першої задачі, подумала мала. Друга була ще легша, однак над третьою довелося попрацювати. Миколович вийшов кудись у справах і повернувся за сорок хвилин. Дана розважалася тим, що складала літачок зі списаного паперу.

— Нічого не вийшло? — співчутливо запитав він.

Неждана підстрибнула, крутнулася — добре, що крісло це дозволяло — навколо своєї осі і, квапливо розгорнувши пожмаканий аркуш, простягнула його директору.

— Четвертої задачі я тобі не задавав, — зауважив той.

— Ну то й що? Я знайшла її сама.

Якийсь час Миколович тупо дивився на аркуш, потім перевів погляд на дівчину, потім перегорнув папірець і стиха промовив:

— Ласкаво просимо, маленька Тиктор.

Єдиний, за ким сумувала Неждана, залишаючи свою, як вона любила повторювати, ну дуже середню школу, був Інтеграл — викладач математики і вихователь від Бога, чоловік, який багато в чому замінив їй батька. Петро Олексійович примітив некрасиву руденьку дівчинку ще тоді, коли нудьгував у складі приймальної комісії для першокласників, підміняючи свою хвору дружину — вчительку початкових класів. Мала з рідкісним-іменем, що до школи прийшла чомусь у вісім років (насправді «добра» мама просто замоталася й «забула оформити все вчасно»), озвучила вказаний у букварі віршик про білочку так легко, що це викликало підозри — а чи не завчила вона його напам’ять до іспиту? Іспит, звісно, був умовним, і проводився радше з метою хоч трохи уявити собі рівень підготовки діточок, бо до першого класу брали всіх, окрім розумово відсталих. Однак у випадку з Нежданою Тиктор учителів охопив азарт.